Твори цього письменника вже міцно ввійшли в контекст новочасної гостросюжетної прози. Дебютувавши на межі століть повістю «Лиса гора», автор швидко завоював симпатії значної читацької аудиторії: середній наклад кожного видання (а Сергій Пономаренко вже має в активі одинадцять книжок) сягає п’ятнадцяти тисяч примірників. Широкого розголосу також набув новий роман «Кассандра» («Клуб сімейного дозвілля», 2009). І це закономірно: маємо ту белетристику щонайвищого класу, яка успішно виконує триєдину функцію: збурює уяву, розкрилює почуття й дає поживу для розуму.

Нинішній книжковий ринок жорстко диктує свої правила. Сергій Пономаренко належить до тих авторів, котрі не просто визнають, а враховують їх і працюють як професіонали – постійно, наполегливо, не чекаючи міфічних осяянь, а скоріше підганяючи натхнення жорстким канчуком творчої необхідності. Чималий обсяг надрукованого за відносно короткий час дає підстави припустити, що прозаїк дотримується відомого принципу: жодного дня без рядка.

Спільна визначальна прикмета всіх творів Сергія Пономаренка – стрімкість захопливої оповіді. Прозаїк вибудовує, як правило, складну структуру творів не просто майстерно, а зі смаком і великим знанням сучасних романних законів, веде сюжетні лінії легко, просто, непретензійно, без жодних натяків на модні сьогодні композиційні викрутаси чи претензійні психологічні виверти. Уже на перших сторінках роману «Кассандра» вимальовуються обриси тих таємничих хитросплетінь, які, розпросторюючись, видозмінюючись, набуваючи містичних переливів, триматимуть читачів у добровісній напрузі до завершальних рядків книжки.

Шанувальники справжньої белетристики за зовні розважальною оповіддю про численні перипетії, пов’язані з картинами недавно померлого маловідомого художника, неодмінно побачать тугий історичний клубок, в якому поєдналися долі людей із різних часових та просторових вимірів, доторкнуться до вічної проблематики, зокрема двобою добра і зла, взаємовпливів фатуму та свідомого вибору, а також зануряться в пристрасні роздуми про нас нинішніх, які й не підозрюють, що кожне місто має свій підземний світ: підземелля, забуті ходи, тунелі, закрути, ба навіть інше – невидиме паралельне буття.

Повною мірою це стосується з великою любов’ю змальованого (радше оспіваного, возвеличеного) Києва. Саме в його глибоких підасфальтних, потаємних, майже потойбічних лабіринтах нинішні послідовники давнього індійського вчення –агхорі – не лише здійснюють заборонені ритуали, а й мовби випробовують долю, доповнюють її езотеричними гранями, пишуть приховані від усіх сторінки свого життя. Чи не найяскравіші вони в художника Смертолюбова, який, працюючи над полотнами, додавав до фарб краплини чужої крові. Митець був переконаний: після цього його творіння набувають магічної сили. Так чи не так, а її дивного впливу зазнають усі дійові особи роману, зокрема головний герой – столичний торговець антикваріатом Леонід.

У такий спосіб ненав’язливо, точніше цілком природно проявляється ще одна важлива складова роману – всепроникна містична аура. Як і в інших творах Сергія Пономаренка, вона стає надійними крилами сюжету, надає йому вільного лету в безмежних просторах фантазії. Цікаво, що прозаїк, щедро послуговуючись найрізноманітнішими збігами, загадками, життєвими ребусами, аж ніяк не затуманює ними змісту. Ба навіть більше, його оповідь, яку просто-таки не можливо відділити від езотерики, приваблює чіткістю викладу, строгою логікою, прозорістю суджень і образних формулювань. Коли ж украплюються яскраві імпровізації, то вони, як з’ясовується, зазвичай добре продумані та вмотивовані. Одне слово, твори цього автора – без очевидних казусів чи явних недоглядів. Що ж, так і має бути в професіоналів!

Опора на предметність, виразність і зрозумілість беззаперечна. Не можуть не приваблювати й вивіреність архітектоніки роману, вибагливий раціоналізм його основних конструкцій. Приємно вловлювати, як прозаїк вміло балансує на тонкій грані між суто комерційною белетристикою і так званою справжньою літературою. Захоплює стриманість письма, пружність фрази, а ще – точне відтворення реалій як минулого, так і сьогодення. І все ж закрадається думка, що подеколи чогось бракує в майстерно виплетеній романній канві. Та чого, чого? Думається, на це непросте запитання кожен читач може відповісти по-своєму.

Комусь, очевидно, хотілося б зануритися в емоційнішу атмосферу, дехто, ймовірно, сподівався на багатобарвнішу мовну палітру. Мені ж видається, що шкодять і запрограмованість на те, щоб обов’язково – будь-що-будь­!– сподобатися своїй, уже завойованій, читацькій аудиторії, і холоднувата раціоналістичність, ба навіть залогізованість до коми вивіреної оповіді. Та найголовніше, мабуть, інше: для такого досвідченого й успішного прозаїка, як Сергій Пономаренко, вже тісні рамки суто читабельної белетристики. Безперечно, второвані шляхи спокусливі, налагоджений творчий конвеєр важко зупинити… Але ж …

Нині письменник, думається, працює вже на межі, коли те, що входить до місткого поняття «якість», може непомітно для самого автора (та не читача!) підмінитися кількістю. Чіткі самонастанови на доступність (чи й легкодоступність) текстів, орієнтація на слово для постійних, відданих шанувальників (а їх чимало!), рух лише в тому напрямі, який приносить успіх, – усе це раніше чи пізніше може обернутися на ремісництво, жорсткі шори для інтелекту й душі.

На щастя, в романі «Кассандра» вловлюється потужна енергія творення, яка здатна перевести на якісно вищий рівень звичні для автора розважально-ігрові конструкції, урізноманітнити популярний набір сюжетних ходів. 

Микола Славинський