Перша частина книги «Чистилище» – своєрідна композиційна прелюдія: в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породіллі –  студентка Іринка, вірменка Арміда, Ольга, Віра, котра хотіла сина, а народила третю дочку, Світлана, яка перед пологами розлучилася з чоловіком, Наталя, дитина в якої  при пологах померла, а також рідні, лікарі, нянечки, акушерки... Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються батьки. «Усі вмить завмерли і напружилися. Ось воно!. Те, про що інколи кажуть з екрану телевізора, чого постійно побоюється персонал пологових будинків, чиє підозріло-насторожене ставлення так болісно зачіпає звичайних, незловмисних породіль. Ось воно – ВІДМОВА». Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює Наталя.

Авторка не минає жодної промовистої деталі такої, здавалося б, буденної для жінок справи, як пологи, правдиво змальовує щирі почування молодих матерів: «Невже, нарешті?» – подумала Іринка і знову здивувалася тому, що вона – МАМА... Це було так дивно. Це змінювало геть усе в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре?». 

Події роману продовжуються через двадцять років (друга і третя частини роману – «Розсипані пазли» та «Інші часи»). Це – розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких  дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті, і коли читала роман, кількаразово згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в природі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це – наслідок неповноти наших знань.  На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити зяючі прогалини читацького знання психології, зокрема, ближче до теми роману: сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.

Молодь проходить на життєвому шляху обов’язкові  періоди становлення і пошуку досконалості, що супроводжуються відчуттями загального незадоволення собою, болем у душі. Наявність фрустрації формує небажані риси характеру: агресивність, підвищену збудливіть або навпаки – пасивність, апатію, депресивні стани. Неспромога опанувати себе, марне очікування позитиву в молодому віці, невиправдано тотальне і скоріше зумовлене внутрішніми неусвідомленими процесами. Діти страждають через непорозуміння з батьками, відчуваючи відірваність від землі обітованної. Вони почуваються обділеними любов’ю, їм бракує поваги й розуміння, що (так їм видається) їх знеособлює, знезброює. Ці болючі процеси можна пояснити і зовнішніми факторами; вони, ці фактори вельми багатозначні: зміна поколінь у романі збіглася із розпадом радянської імперії та глобальною ядерною катастрофою у Чорнобилі. «Уже повертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від Головпоштамту  вгамували дітей, прилаштували їх у себе на колінах і усміхнулися до фотографа, щоб залишитися такими назавжди (...) – Антоне, яке число сьогодні? – Двадцять шосте. – Так і запишемо – двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року». 

Аби якось змінити обставини життя, молоді люди пускаються берега, утрачають душевну рівновагу, всіляко ескападують, тим самим провокуючи нові ситуації нерозуміння, осуду і неповагу з боку дорослих і, викликаючи вогонь на себе, досягають якраз протилежного ефекту. Таке собі перпетуум-мобіле хворобливого процесу зміни поколінь!

Письменниця не переймається  тільки  аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей? Письменницька уява Міли Іванцової відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе, окрім одного – точно зображує типові події і характери у типових обставинах. Авторка безжально-безкомпромісна у змалюванні давно зниклої у часі епохи тотального дефіциту, відсутності у крамницях найпотрібніших для прожиття речей, і багато чого такого, про що навіть не здогадується теперішнє покоління початку третього тисячоліття: «За таким життям, між базаром і дитиною в іншому місті, Світлані було не до домівки і не до здоров’я. Однокімнатна квартира у старенькому будинку була швидше нічліжкою, де вони спали, перехопивши щось на вечерю та зігрівшись у душі. Та й не було для кого – Леся вже пішла до школи у бабусі, і ніби була задоволена таким життям, правда, час від часу просила привезти для компанії братика чи севтричку».

Сюжетні перипетії, вельми насичені персонажами і подіями, переповідати не буду, скажу тільки, що все закінчилося ідеально добре. І це – єдиний недолік роману, літературний напрям якого, на мою думку, можна було би назвати новим реалізмом.

Тетяна Дігай