Віднедавна він став постійним автором видавництва «Темпора», котре забезпечило історикові можливість поглибленого вивчення окремих періодів, замовляючи написання відповідних книжок. Першим вийшов біографічний довідник «Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917—1921)» — й одразу став лавреатом «Книжки року’2007». Тепер ось у Коротких списках фігурує друге «темпорівське» дослідження Я. Тинченка: «Українські збройні сили: березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії)».

У вихідних даних — однозначна жанрова класифікація: «Наукове видання». Когось це може відлякати, але не постійних читачів Я.Тинченка, які завжди очікують від улюбленого автора стрімкого панорамного сюжету. Наш автор відповідає читачеві взаємною любов’ю, а тому навіть структурою книжки намагається полегшити її сприйняття людьми з різними рівнями історичної обізнаності. Дослідження фактично ділиться навпіл. Спочатку — хронологія воєнних подій; далі — докладна історія кожного окремого формування (від корпусів — до окремих куренів). Друга частина виразно адресована колегам–історикам. Але також — усім непрофесіоналам, хто раптом зацікавиться якимось локальним епізодом.

Отже, перша частина являє собою реставрацію залаштункових механізмів, що спричинили відомі з підручників події: ідеться про таємну дипломатію, зіткнення амбіцій головних політичних гравців, соціальну і демографічну розбалансованість та про химер масової свідомості унаслідок різновекторних тогочасних PR–впливів. Усе це й зумовило приховану логіку розвитку, що призвела до трагедії 1917—1918 років. Під таким оглядом рецензована книжка — це військовий крипто–детектив.

Автор здає собі справу, що в науковому дослідженні не місце емоціям, але водночас розуміє, що без емоційних спецій важко втримати масового читача (на якого, безперечно, ця книжка також розраховує). Тому, витримуючи особисту безсторонню поставу, Я. Тинченко щедро використовує розкопані в архівах мемуари (як з українського, так і з більшовицького боків). Унаслідок утворюється напрочуд жива, чуттєво нюансована картинка, що без сліду розчиняє у собі суху статистику.

Процес українізації частин російської армії, що відбувався навесні—влітку 1917–го (у Києві та Харкові, в Одесі й Сімферополі, на фронтах Першої світової війни та навіть у Москві та Петрограді), вже достатньо описаний в літературі (хіба, можливо, не так детально, як у Я. Тинченка). Процес цей загалом був малоконфліктний, аж поки більшовики не виросли в реальну загрозу тодішній демократизації. Перша кров пролилася на Київському вокзалі 8 серпня 1917–го під час відправлення ешелону 1–го Українського полку ім. Б. Хмельницького на фронт. Збільшовичені кірасирський та донський полки росіян, що перебували тут же, несподівано обстріляли українських вояків: загинуло 16 і поранено 30 богданівців.

Відтоді головним завданням військового будівництва в Україні стало — разом зі створенням власних бойових формувань — роззброєння та демобілізація збільшовичених частин. Саме ця діяльність, що тривала всю осінь 1917–го, і викликала нестримний гнів Лєніна—Троцкого. 17 грудня вони виставили ультиматум: упродовж 48 годин припинити роззброєння більшовицьких формувань на території України; інакше «товаріщі» вважатимуть Центральну Раду «в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине». «Щоб підкріпити ультиматум силою, — пише Я. Тинченко, — призначений більшовиками головнокомандувач російських військ на фронтах Першої світової війни прапорщик М.Криленко віддав наказ про відправлення ешелонів зі збільшовиченими військами з Південно–Західного фронту на Київ».

Це був сильний терористичний хід. Про його катастрофічні наслідки ми читали в іншій книжці: «Збольшевичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну додому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги багатомілійонова озброєна юрба перла, хто куди хотів. По свойому шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили кольосальне військове й невійськове майно» (Юрко Тютюнник. Записки генерал–хорунжого. — К.: Книга Роду, 2008).

Події після ультиматуму розгорталися стрімко. У ніч на 22 грудня до Харкова прибули перші москалі: загін прапорщика Сіверса (1165 багнетів, 97 шабель, 14 кулеметів, 6 гармат, 3 броньовики, 9 мотоциклів) та загін із 300 петроградських червоногвардійців (який, проте, швидко «вийшов з ладу», оскільки, за свідченням самих більшовиків, «почти совершенно разложился на почве реквизий, обысков и арестов). Ще через два дні «червоні» окупанти захопили Чугуїв, Лозову і Павлоград та розпочалися триденні бої у Катеринославі. Заколот у цьому місті також був ретельно спланований: «Стараннями голови Раднаркому В. Леніна катеринославська червона гвардія отримала у своє розпорядження 10 тисяч рушниць, 10 мільйонів патронів, 10 кулеметів та кількасот наганів».

А в Києві тим часом коїлися дива. Соціалістичний уряд В. Винниченка відправив С. Петлюру у відставку за те, що військовий міністр наполягав на негайній та рішучій відсічі російським агресорам. Міністром призначено соціаліста М. Порша (який пізніше просто зрадив армію); перші ж його безглузді накази призвели до відставки командирів найбоєздатніших українських формувань, зокрема і начальника 1–го Українського корпусу П. Скоропадського.

Окупанти ж діяли по–воєнному грамотно: першим ділом захоплювали залізницю — Гребінка, Ромодан, Крути, Бахмач. «Фактично з утратою цих станцій, — значить Я.Тинченко, — українські війська автоматично втрачали і всю Лівобережну Україну». На початку лютого росіяни під проводом підполковника царської армії лівого есера М. Муравйова вийшли на Дарницю. Та хоч як дивно, саме цей ґвалтовний набіг підштовхнув Центральну Раду до державотворчих зрушень: «Агресія радянських військ прискорила проголошення України суверенною державою».

Уся книжка Я. Тинченка — це вервечка екшен–сюжетів: перша збройна сутичка регулярних військ УНР із Н. Махном; катування полонених під Крутами старшин; десятиденна вулична війна у Києві (лютий 1918 р.), де загинуло по півтори тисячі людей з обох боків; про те, як Муравйов знищив дві тисячі київських офіцерів, що не схотіли боронити Київ разом з українцями; як ченці Московського патріархату переховували в Лаврі безбожників–комуністів; як росіяни «винайшли» загороджувальні загони, що стріляли у спину своїм же солдатам, підганяючи в атаку; про більшовиків–терористів, імена котрих і досі на карті столиці (вулиця Вєтрова, вулиця Кіквідзе). Словом, якби цю книжку та в руки Федорові Бондарчуку, — вийшов би блокбастер, крутіший за «9 роту».

Костянтин Родик