Якби Джим Моррісон був канонічним українським поетом-шістдесятником, то у шкільних хрестоматіях ми би прочитали щось таке…

Джим Джорджович Моррісон(1943 – 1971), видатний американський поет і музикант народився у сім’ї американського військовослужбовця у Мельбурні, що на Флоридчині. З ранніх років він подорожував, пізнавав індіанські культури та географію рідного краю. Багато читав, захоплювався поезією, психологією та музикою. Закінчив кінематографічну школу на Каліфорнійщині, де зняв фільм „Перша любов” про любов до Батьківщини. Потім Моррісон зайнявся музикою і створив групу «Дорс», разом з якою золотими літерами вписав на скрижалях світової музики свій національний колорит та духовність. За життя поета вийшли дві збірки «Повелителі/нотатки з візії» («The Lords / Notes on Vision») та «Нові створіння. Повелителі» («The New Creatures. The Lords») (1969). Посмертно вийшло декілька його збірок, серед яких одна з найвідоміших – «Американська ніч» («The American Night») (1991). Його поезія самобутня, вона описує любов до пригнобленої батьківщини та щиру парубоцьку любов. Помер поет таки у Парижі, де похований над кручами Сени на цвинтарі «Пер Лашез». На могилі написано ΚΑΤΑ ΤΟΝ ΔΑΙΜΟΝΑ ΕΑΥΤΟΥ, тобто «згідно з його власним даймоном».

На жаль, єдиний контакт з українською культурою Моррісон мав хіба через знайомство з Енді Ворголом, тому і шістдесятництво у нього виглядало зовсім інакше.

Американське шістдесятництво полягало зовсім в іншому бунті, ніж це було у комуністичних країнах. Там йшлося не так про боротьбу за теортичну свободу, як про боротьбу за свободу практичну. Коли у СРСР система атакувала і завдавала превентивні  удари по будь-яких проявах вільнодумства, то у США вона тільки захищалася від атак неспокійних нонконформістів, чим піднімала бравадний дух суспільства. Строката молодь американських 60-тих уявляється мені величезним хором спірічуелс, в якому співають бітники, хіпі, гобо та інші асоціальні типи. Кожен співає свою пісню, але ритм один – лібертинський. На фоні ідейно суголосного хорового співу нонконформістів голосно звучав й експресивний баритон Моррісона, вокал, від якого відчинялися двері…

Джим Моррісон, він же «Король Ящірка» та «Молодий Лев», – це другий Елвіс за своєю харизмою. Як і всі порядні рокери, він жив, керуючись тріумвіратом секс-драґс-рокнрол. Від нього мліли дівчата, а після смерті проводилось близько 20 тестів на підтвердження його батьківства. Він був затятим кислотником, експериментував із галюциногенним пейотом і просто випромінював музику на сцені.

Більшість пісень групи «Дорс» належать авторству фронтмена Моррісона, і саме їх знають шанувальники по всьому світі. Однак у доробку Моррісона є ще незка текстів, які не були покладені на музику. Їх можна відшукати у посмертній збірці «The American Night».

Пісні Моррісона, як правило, про «віскі, містику і чоловіків». Чоловіків: «штормових вершників», «що чекають на сонце», «хтивих і грішних». Тобто, це мотиви, які гарно лягають на публіку.

Його неспівана поезія – більш інтимна. У ній відчувається висота перспективи поетичного мислення: поет пише з високої соціокультурної позиції, будучи живим символом. Тим не менш, він не впадає в неронство. Навпаки, він розчаровується, бунтує,  лається, ламає табу, грається з патріархальними кодами.

Життєвий модус Моррісона врешті приводить його до затяжної депресії. Він утікає в Париж, систематично «закидується» всілякими наркотиками і помирає за загадкових обставин.

«Орел, що відчуває власну катастрофу…» У його поезії дуже вдало передано світ шоу-бізнесу зі всіма «богами-режисерами» та «камерами-кентаврами»:
Це мій ліс,
море дротів
зграя візій –
моє полум’я.
(Перекл. з англ. Л.Белея)

Світ абсолютно відкритих особистих почуттів та інстинктів, оголених, як свіжа рана.
Моє життя – відкрита книга
або телевізійна сповідь.
(Перекл. з англ. Л.Белея)

Лейт-символ його поезії – здобута самотність, самотність втікача у якомусь аркадійському саді:
Тепер я сам
Пустіть мене назад
у сад.
(Перекл. з англ. Л.Белея)

Поезії Моррісона притаманне візіонерство, спричинене кислотною культурою та й самим летом його поетичного мислення:
Чоловік, що шукає
втрачений Рай,
Може видатись дурнем
для тих, хто ніколи
не шукав інших світів…
(Перекл. з англ. Л.Белея)

Нерідко Моррісон апелює до міфів. Наприклад у своїй легендарній пісні «Кінець» («The End»),  він вклав міф про Едіпа у свій фірмовий західноамериканський контекст дороги:
Він взяв лице з давньої галереї […]
Батьку, так сину, Я хочу вбити тебе
Мамо… я хочу….
(Перекл. з англ. Л.Белея)

Назва групи «The Doors» (буквально «двері»), фронтменом якої був Моррісон, запозичена з відомої наркософської праці Олдоса Гакслі «Двері сприйняття», а той у свою чергу запозичив символ від англійського поета-візіонера Вільяма Блейка. Таким чином можемо побачити певну тяглість традиції, яка, однак, пройшла карколомну еволюцію форми. І важко уявити поруч тихі приватні візії Блейка, які той оздоблював своїми пишними акантовими гравюрами, та багатотисячні концерти «Дорс» із масовим психозом.

Одним із переломних моментів у своїй біографії Моррісон називав спогад з дитинства про автокатастрофу в індіанській резервації. Він побачив смерть двох індіанців, і ця смерть страшенно вразила малого Джима, тоді як його батько і сестра майже не звернули на неї уваги. У цьому, напевно, й полягає особливість перцепції поета: бачити те, чого не бачать інші, бачити те, що за дверима.

Лесь Белей