У світі нікого не здивуєш тим, що класичні твори мають продовження. Згадаймо хоча б «Скарлет» Олександри Ріплей, яка є продовженням культового роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром». У 2008 році, до сторіччя з дня народження автора, до 12 книг про агента 007 Яна Флемінга його послідовник Себастьян Флокс видав вельми вдалий 13–й роман про Бонда і запевнив, що 80 відсотків тексту — це точна імітація стилю Яна Флемінга. Україна теж приєдналася до клубу любителів продовжувати історії, вигадані класиками літератури.

Хвильового продовжили не заради піару

Видавництво «Смолоскип» презентувало повість «Аглая» Артема Сокола, яка є спробою продовження «Вальдшнепів» Миколи Хвильового. Відпо­відальний за випуск Ростислав Семків називає цей акт «сміливим кроком». «Аглая» — безпрецедентне явище української літератури», — пише в передмові Семків. Радше інтригуюче, можуть йому закинути консерватори. Перше питання: хто такий Артем Сокіл, чи в цього автора достатньо таланту, аби братися за літературний «сиквел» класика. Може, це черговий трюк для самопіару, епатаж і хуліганство когось із постмодерністів, які з генія зроблять ловеласа, пияка, бездарного вовкулаку? Але з іншого боку, «Смолоскип» таким би не займався — це одне з тих видавництв, яке тримає високу планку якості в будь–якому випадку.

Уже два тижні, як продовження «Вальдшнепів» стоїть на полицях книгарень, а в Інституті літератури жоден дослідник Хвильового про це не чув. Побоювання, що повість–продовження можуть не сприй­няти не тільки філологи, а й звичайні читачі, є і в директора «Смолоскипа» Осипа Зінкевича, який ще з юних літ схиляється перед Хвильовим. У його видавництві вийшли вибрані твори забороненого за радянських часів класика. Це пояснює, чому не відомий досі Артем Сокіл із продовженням «Вальдшнепів» знайшов прихисток саме у «Смолоскипі». Осип Зінкевич навідріз відмовляється називати справжнє ім’я автора. З нього не витягнеш навіть натяку — це відома постать чи початківець у літературі. «Це мій давній знайо­мий, який живе за кордоном. Він давно цікавиться Хвильовим. «Аг­лаю» почав писати ще в 1960–х роках. Писав про життя героїв цього роману 30 років потому та їхніх нащадків — Митю, Аглаю, Валіка. У видавництві ми довго радилися, чи це продовження, чи спроба продовження. Зійшлися на другому. Автор не захотів підписуватися власним іменем і наполіг, щоб залишитися невідомим», — пояснив Зінкевич.

Убивство матері переслідує героїв — як сучасника, так і класика

У 2009–му відомий історик Юрій Шаповал у видавництві «Темпора» випустив науково–дослідницьку книгу «Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильо­вий». Він намагався з’ясувати причину самогубства письменника і відтворити «способи та характер стеження, яке велося за М. Хвильовим із боку радянських органів безпеки». Артем Сокіл пішов художнім шляхом. Прочитавши «Вальдшнепів», в яких Хвильовий передбачає своє самогубство, Сокіл сідає за друкарську машинку, щоб виправдати вчинок головного героя повісті. В «Аглаї» автор не раз укладає в уста головних героїв запитання: чи Мітя Карамазов «сам собі пустив кулю в лоб»? Хоча відповідь на це питання не є головною метою повісті — «Людина загинула, так чи інакше...»

Сокіл, як і Хвильовий, у центр уваги ставить долю красивої дівчини Аглаї з відьмацьким походженням, чимось надприродним, а дія відбувається у 60–х роках минулого століття в Харкові. Тільки у Хвильового героїня мріє про відважних і вольових людей, про безумство хоробрих, а в Сокола мислить нігілістично і переконана, що минуле треба знищити. На одній із гулянок дівчина намовляє друга Митю вбити стару сиву жінку у чорному платті. «Ти вбив не матір, ти вбив минуле», — заспокоює хлопця, який дізнається від скаліченої жінки, що вона його народила. Долі героїв в обох творах повторюються, діалоги продовжуються. Вони прагнуть нового життя, кожен відповідного до свого часу: стара генерація бажає повернути романтизм націоналізму, нова — хоче жити на повну вже і потім.

Сокіл не мав на меті закінчити історію Хвильового хепі–ендом. Аглаю з Митею за розсилання листівок засуджують на сім і п’ять років. Валіку, як і його батькам, Клаві з Вовчиком, вдається уникнути Уралу, однак страх стає його незмінним супутником. Інколи навіть здається, що Сокіл у своєму творі розкладає по полицях «Вальдшнепів», роз’яснює внукам Аглаї і Дмитра, чому їхні пращури так поводилися. Повість Сокола — без остаточної крапки. Хтось із молодшої генерації теж може взятися за сюжет і написати, що сталося з героями у 90–ті.

Зі слів літературознавця Юрія Лавріненка дізнаємося, що Хвильовий написав дві частини «Вальдшнепів», друга була знищена. Він пише, що в кінці сюжетної лінії любов Карамазова до Аглаї переросла у пристрасть і що історія закінчилася самогубством Дмитрія. Артем Сокіл не наслідує Хвильового ні в стилі, ні в задумах. Так у його творі Митя застрелився, вчинки його героїв як дві краплі води схожі на вчинки їхніх «червоних» батьків, але в наступників немає цієї божевільної та боязкої пристрасті, розтягненої на роки, на якій класик побудував «Вальдшнепів». «Аглая» — не що інше, як спроба продовження, але не саме продовження. Хоча вельми вдала і варта того, щоб її прочитати і зробити власні висновки. Тим паче «Смолоскип» видав два твори під однією обкладинкою.

Ольга Жук