Пам’ятаєте славетний грецький софізм про брехуна? Як один брехун обізвав себе брехуном, тож поважна громада ніяк не могла розібратися, хто ж направду є хто в цій ломиголовці. Щиро кажучи, такими-от брехунами є, певно, всі, хто вміє добре розповідати: гай-гай та додасть у правдиву історію якусь дещицю «від себе» – мовляв, «для красного слівця». І, їй-богу, я не збрешу, коли скажу вам, що саме таких-от вигадників слухати найцікавіше, скажіть-бо?

Бавдоліно, головний персонаж найновішого на сьогодні однойменного роману визнаного італійського письменника-постмодерніста, поважного медієвіста й автора світового бестселера «Ім’я рози» Умберто Еко, – ас серед брехунів, просто-таки майстер своєї справи! У найкращих традиціях прози Еко «Бавдоліно» захоплює читача з першої, ба ні, все-таки з дванадцятої, сторінки (пригадую, в «Замітках до «Імені рози» Еко стверджував, що навмисне пише складно перші сто сторінок – щоби «загартувати» свого читача). Тут вам і старовинні пергаменти, і містифікації, і міфічне царство Пресвітера Йоанна, і пошуки священного Грааля, і карколомні любовні пригоди, облоги, подвиги, інтриги, таємниче вбивство, а найголовніше – сам Бавдоліно, навколо якого й обертається сюжетна канва твору.

Тож діло було так: якось Бавдоліно надумав піймати єдинорога і для того мусив прив’язати до дерева цнотливу дівчину, та не втримався від спокуси й… Тобто не так. Якось тринадцятирічний підліток із бурхливою уявою зустрів майбутнього імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбароссу, який заблукав у лісі. Маючи дивовижний талант до вивчення мов і правдоподібних вигадок, Бавдоліно завів розмову з рудобородим монархом і передрік тому перемоги у великих війнах… З цього моменту й починаються Бавдолінові пригоди, навчання в Парижі, веселі будні паризьких вагантів, служба імператорові й імперії – зрештою, якщо послухати Бавдоліно, то й самої Священної Римської імперії могло б і не бути, якби не він! От тільки наш герой видався на диво скромним, тож не турбувався за життя про славу й почесті, ба навіть літопис свого життя якимось чином загубив. Врешті, охочі розплутувати літературні алюзії будуть неабияк задоволені, адже розповідь Бавдоліно нагадує історію великого італійця Данте Аліг’єрі, натхненного коханням до прекрасної Беатріче, який у супроводі великого римського поета Вергілія пройшов сім кіл пекла у своїй славнозвісній «Божественній комедії».

На думку Бавдоліно, історія – це насамперед те, що записано. І навпаки: вигадка стає правдою, щойно про неї напишуть історики. Так, про подвиги Фрідріха ніхто б і гадки не мав, якби не «придворні» життєписання, що, м’яко кажучи, дещо перебільшували позитивні якості монарха. Інакше кажучи, як переконують сучасні філософи, історії як такої не існує, є тільки розповіді про історії. Еко недаремно назвав свого героя «втіленою радістю розказування»: оскільки рукопис, що писався упродовж усього життя Бавдоліно, втрачено, єдиний шанс оживити спогади й події тих буремних часів – розповідати, розповідати й знову розповідати, створюючи нову історію з Бавдоліно в якості головного персонажа. А вже вірити чи не вірити цій версії – ваша справа.

Христя Нечитайко