Детективи зазвичай списують на розважальну літературу. Але не все так просто. Це книжки, що описують процес розкриття злочинів фахівцями. Тобто, вважай, — це звіти із професійної діяльності. А відтак і належать детективи до жанру виробничого роману. І чим досконаліше зроблено такі «звіти», тим ближче ця література посувається у бік історії повсякдення або навіть і соціології. Стає дзеркалом, від якого важко відірватися, — чи то зі жвавим зацікавленням, чи з гумором–іронією, а часом і з жахом. Отака–от розвага на тему виробництва.

Для виробничого роману–детективу не важить, чи слідство веде цілий колектив відділу міліції/поліції, приватний слідець, а чи «сільська мешканка» міс Марпл. Героїня Аґати Кристі — аматорка, що кохається на розплутуванні прихованих людських вчинків. У перебігу свого гобі вона набула визнання, з нею консультуються, запрошують до паралельного з поліцією розслідування, а інколи — і замість поліції. Тобто міс Марпл стає професіоналкою, котра займається цілком конкретною виробничою діяльністю. Причому, для читача такий її недипломований статус є навіть більш привабливим за високу спецосвіту штатних слідчих — це ж, по суті, казка про Попелюшку, про селф–мейд–вумен. Так само люди завжди активно цікавляться яскравими політиками, котрі колись були в цій справі дилетантами (той — бухгалтер, цей — завгар), а диви: обоє керують не найменшою в Європі державою...

Міс Марпл поважають в усьому світі уже близько ста років. Сумарний наклад творів Аґати Кристі — чи не найвищий від часів винайдення друкарського верстату. Не є винятком із цієї всезагальної любові й українці. Упродовж минулого року харківське видавництво «Книжковий «Клуб сімейного дозвілля» випустив п’ять книжок про розслідування Міс Марпл, і сьогодні в інтернет–книгарні «КСД» залишилися рештки тільки двох із них. Побачити позачасові принади цих книжок можна у будь–якій із них — візьмемо, бодай, першу з циклу: «Тринадцять загадкових випадків».

Не Аґата Кристі першою висунула тезу про те, що диявол ховається в дрібницях. Але саме вона довела, що максимальна концентрація на деталях здатна перетворити оповідача на вправного й цікавого, а отже популярного письменника. Ба більше, зробити з такого автора блискучого кримінолога — ми знаємо чимало сюжетів, коли реальне слідство розв’язувалося шляхом звернення до творів детективного жанру (на жаль, цим користуються не лише слідчі, а й самі злочинці). «Мистецтво письменника допомагає проникати в людську сутність. Гадаю, письменник здатний бачити мотиви, що їх пересічна людина зазвичай не помічає», — так вона ставить на один рівень випускника поліційної академії та літерата, який вигострив свою спостережли­вість і навчився дослухатися інтуїції.

Але «деталез­нав­ство» Аґати Кристі — особливого виду. Вона намагається зазирнути усередину людської голови не через природню браму психології, як то робив Шекспір, а через штучне віконце усталених культурою звичок, що подиктовані етикетом і модою. Вона стверджує: острах показатися в очах свого кола «смішним» — не адекватним очікуванням оточуючих — буває такою спонукою до дії, що сильніша за всілякі моральні приписи. І тому міс Марпл звертає увагу слідчого на «незначні події, які не можуть вас зацікавити, такі, наприклад: чому місіс Сімс одягала свою нову шубу лише один раз? Хоча відповіді на такі запитання могли б становити неабиякий інтерес для будь–якого дослідника людської природи». (До речі, за Аґатою Кристі можна успішно вивчати традиційний британський побут першої половини ХХ століття).

Саме в оповідях про міс Марпл пані Кристі першою «винайшла» таку актуальну нині інтелектуальну технологію як «мізковий штурм», коли «розум може вирушити в несподіваному й незбагненному напрямку». Однією з перших вона почала використовувати й оповідний спосіб, який згодом оформився під назвою «трилер» — коли описувані події «розвиваються від поганого до найгіршого». І насамкінець: книжки Аґати Кристі ще й тому є підручником для усіх прийдешніх детективістів, що це справжній ілюзіон з усіма відволікаючими фокусами.

Поди­вимося тепер, як користають зі спадщини англійського класика сучасні українські жанровики. Торік видавництво при Державній податковій адміністрації України започаткувало оригінальну серію белетристики про виробничу діяльність власної організації — ДПА. Вийшло три книжки, написані різними авторами, але об’єднані одним авторським псевдо: Георгій Вісник.

Ідея детективного циклу про розвідувально–слідчу роботу податківців — чудова. Проте перший трикнижковий млинець вийшов, треба визнати, глевким. З одного боку, відчутним є поспіх, з яким автори реалізували несподівану (а тому малодосліджену) пропозицію. З іншого — відчувається неготовність самих податківців ширше розкрити перед письменниками професійні таємниці. Тому податкової специфіки тут мало — автори здебільшого застосовують більш відомий досвід міліцейських розслідувань. Тобто, не виходять за межі виробничого роману класу російських телевізійних «Ментів» і зовсім не дотягують до їхнього ж податкового серіалу «Маросєйка».

Відсутність інсайдерської інформації автори серії намагаються компенсувати інструментарієм «мильних опер» та гіпертрофованим ліпленням образу вітчизняного Рембо. Генерал–податківець Валентин Житич і «у присмерках орієнтувався, мов нічний хижак», і з високими комп’ютерними технологіями запанібрата («його вправні пальці чаклували над клавіатурою, з’ясовуючи підходи до зухвальця–хакера»), і має «набутий хист психоаналітика», й водночас є майже завсідником світських салонів: «З’явитися перед босом у занедбаному вигляді генерал дозволити собі не міг». Тобто, явний перебор.

Ідея випускати цілу купу книжок різного авторства під одним письменницьким псевдо — теж цікава, але й ризикована. Тут треба віртуозного редактора. Ви­давництво такого не знайшло. Тому й виходить, що в одному місці у генерала сині очі, а в іншому — карі. В одній книжці персонаж демонструє цілком традиційну побутову поведінку, а в іншій у нього раптом з’являються такі нетипові гобі, як ретроавтомобілі та реконструкції. Словом, редактор здатен не тільки поліпшувати авторські тексти, а й псувати їх у поєднанні одного з іншим, недбало спрямовуючи читача на шлях шизофренії.

Утім, повторюся, податковий серіал не позбавлений родзинок. Тут тобі і відгомін «матінки» мізкового штурму Аґати Кристі (генерал Житич регулярно звертається до своїх візаві: «Так, так, давай поміркуємо разом...»); і упізнавані реальні справи та відомі політичні персонажі; і часом доволі точне аналітичне віддзеркалення сучасних суспільних координатів та настроїв, що панують у масовій свідомості. Краща книжка триптиху — «Спадкоємець імперії» — написана Сергієм Борт­ніковим (це легко вирахувати за копірай­том у вихід­них даних), ініціатором усього проекту. На жаль, навіть його повість не позбавлена повище згаданих недоліків, а тому й не претендує на звання кращої у вельми цікавому детективному доробку цього автора. Але водночас цей його доробок свідчить, що С.Бортніков здатний швидко й ефективно вчитися на власних помилках. Тож, цілком можна очікувати на більш якісне продовження серіалу, яке анонсують видавці.

Два нові детективи видав за останні півроку Андрій Кокотюха: «Аномальна зона» (К.: Нора–Друк) та «Чужі скелети» (К.: KM Publishing). Перший — це такий собі мікс із «Секретних матеріалів», повно­фор­мат­ного міліцей­ського детективу a la Ма­рініна та мотивів кіно–«Брата». Коктейль замішано доволі вправно і присмачено ледь чутною іронією, котра дивним чином не контрастує з вельми похмурою загальною атмосферою оповіді (назва книжкової серії — «Морок» — цілком пасує цьо­му текстові). А.Кокотюха явно і швидко прогресує, уже впевнено сягнувши письменницького рівня тієї–таки ранньо–середньої Марініної; принаймні любов до «фанатично затятих професіоналів» у них спільна.

Ще більш вироблені «Чужі скелети». Перша третина книжки — опис подій навколо «вбивства, яке розкрутити неможливо». Авторові справді вдається переконати в цьо­му читача. А далі на шахівниці оповідного простору розігрується такий гамбіт, що призводить до несподіваного ендшпілю. Щоправда, наприкінці авторові не вистачає майстерності різко зупинитися, і він кілька десятків сторінок рухається із зайвою інерцією. Проте, сильний бік цього твору в іншому: це вже не просто виробничо–слідча історія конкретного кримінального випадку, а спроба рекогносцировки на місцевості, де мешкають «люди без чітких життєвих орієнтирів» — наші з вами земляки–сучасники. Пись­менника А.Ко­котюху починають хвилювати речі, котрих не було в його попередніх книжках, — наприклад, «утилізація чужого минулого», індивідуальне спокутування провини масової пам’яті/непам’яті. Словом, його герої рушили на пошук життєвих орієнтирів. Через те його нові книжки чим далі більше наповнюються соціальними спостереженнями, і за ними уже цілком можливо «вивчати» нинішню соціальну історію.

Костянтин Родик