...Не в останню чергу ця екзотична історія ретроспективного кшталту сприймається на диво легко тому, що нинішньому читачеві давно відомий прийом стрибання у гречку минулого, який часто–густо використовується у кінематографі. Так, знайомлячись із новим романом Андрія Куркова «Садівник з Очакова», на думку щоразу спадають такі самі раптові потрапляння до паралельного світу, як, наприклад, у фільмі «Ми з майбутнього», де героям доводиться вживатися у воєнний побут 1940–х років.

Так само багато спільного у типажах роману Куркова з героями фільму «Ліквідація» про Одесу повоєнних часів, який, крім того, недаремно згадується у «Садівнику з Очакова». Ну і, звичайно, «День байбака» з Білом Мюреєм у головній ролі, в якому щоранку повторюється один і той самий день. «Что ж это получается? — міркує герой роману. — Неужели всё повторится? Как в том американском фильме, где один и тот же день повторялся бесконечно, сводя героя с ума?». Іноді стиль оповіді у «Садівнику з Очакова» відверто збивається на сценарну хвилю, і автор уже суто конспективно інформує нас про обставини місця і часу: «Серое, облачное небо. Деловитый шум машин. Ранние сумерки. Зажигающиеся вечерние огни города. Билборды на толстых столбах, меняющие с легким жужжанием одну рекламу на другую».

Загалом фабулу «Садівника з Очакова» так само легко переказати телеграфним стилем, не розкриваючи таємниць сюжету. Отже, уявіть собі інфантильного героя, який живе з мамою у передмісті на гроші, виручені за продану в Києві квартиру і який отримує від малознайомого садівника подарунок: міліцейську форму старого зразка. Яка, у свою чергу, «працює», наче універсальний диво–смокінг у фільмі з Джекі Чаном, перетворюючи скромного хлопчину на грізного правоохоронця, що крутить любовні романи у паралельній реальності 1957–го року, викриває тамтешніх злодюг, ба, навіть лікує свою хвору коханку, проносячи для неї «контрабандою» з нашого сьогодення дефіцитні ліки. Ну а сюди несе свіжу рибку, старі фотоплівки і безтермінову закоханість у руду красуню–рибачку. Варто лише добряче хильнути перед мандрівкою в часі, вийти опівночі на вулицю, і хромові чоботи–скороходи самі винесуть тебе за дужки набридлого існування у захопливу пригоду в Очакові.

До речі, київський фотограф, в якого наш герой проявляє плівки, відзняті під час подорожі у «паралельну» реальність 1950–х років, недаремно дивується достовірності зйомки, гадаючи, що перед ним або комп’ютерний монтаж, або вдалі декорації. Те саме можна закинути авторові роману, якому непогано вдалося відтворити атмосферу хрущовських часів у приморському містечку. Розмови на базарі, міщанський побут, їжа–питво, навіть тодішня мода — все це подано у «Садівнику з Очакова» з ненав’язливою документальністю. Курков узагалі непогано описує характери своїх героїв — попри те, що місцева натура не дуже сприяє портретному розмаїттю. «Игорю вдруг показалось, что эти двое пассажиров братья — так они были похожи своей непримечательностью и отсутствием в их лицах отличительных черт, — зазначає автор роману. — Оба усатые, у обоих по паре глаз и ушей, по носу и по рту. И всё! И каждая деталь лица — как бы совершенно безликая, словно их специально оперировали, убирая с лица всё, на чем можно остановить взгляд. Или это результат хронических командировок с короткими пьяными снами?».

Наприкінці оповіді герой роману недаремно ділить світ на «лісників» і «садівників» — агресорів і завойовників світу та мирних обивателів і міщан. Адже зробити крок у невідоме не кожному з нас під силу, тим паче, коли знаєш, що вороття в рідне місто, як у «Садівнику з Очакова», може й не бути

Ігор Бондар-Терещенко