Рукопис «Мотлоху» одержав другу премію у номінації «Проза» літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Двоє інших лауреатів 2009 року – Оксана Васьків (друга премія у номінації «Поезія» за збірку «Собаки святого Бернара») та Оксана Лущевська (друга премія у номінації «Дитяча книжка» за збірку оповідань «Золоте Колесо Року»). Перших премій, вочевидь, не присуджували. Але повернімось до «Мотлоху».

Визначення жанру поданих у книзі творів знов-таки створює враження юнацько-постмодерністського випендрювання – «збірка прозових і поетичних текстів», де маємо свідоме уникнення слів «твір» або ж «вірш» чи «оповідання», хоча у перших двох частинах збірки представлені саме ці жанри. Натомість у третій – «Сніги байдужості» – спостерігаємо виникнення нового жанру чи не в світовій літературі «роман у верлібрах», що, зрештою, знову вказує на молодечий пошук і прагнення першості хоча б у чомусь, бо цей твір можна було б з легкістю назвати поемою, зважаючи на розмір і деякі вставні фрагменти-поезії, як-от епізод про гріхопадіння:

…коли жінка ненароком залишилась сама,

То гад підійшов до неї і почав просити її,

Аби зірвали йому яблуко із гілки,

Бо він дуже голодний,

А дотягтися ніяк не може.

І жінка пожаліла бідного плазуна,

І забувши застереження господаря,

Відняла свої руки від лона і потягнулася за яблуком.

А гад тільки цього й чекав,

І відразу заповз у лоно до жінки.

І запліднив її своєю білою густою слиною.

…чи про упівців, де Карп’юк порівнює їхні повішені тіла на смереках з новорічними ялинками. Та загалом «роман у верлібрах» доволі прозаїзований і верлібровим може називатись хіба тому, що записаний в стовпчик. Щодо сюжетності, бо все-таки «роман», то відстежуємо дві лінії, в одній з яких фігурує провінційна журналістка Аґнешка Буців, збірка її есеїв, подруга Юля, з якою знайомляться на презентації тієї ж таки книжки та їхні напівлесбійські стосунки:

Аґнешка побачила на Юлиній шиї

Дерев’яного хрестика на чорній ниточці

І взяла його тонкими пальцями,

Прихилившись до Юлі і розглядаючи хрестика,

І дихаючи їй на шию.

Юля спробувала її поцілувати.

Друга лінія – охоронець з супермаркету Тарас, який, окрім щоденної роботи, поринає у збочені марення:

Дівчинка із рюкзака кинула головою почвари

І тіло повернулося горілиць.

Тарас побачив, гарні перса

І, скинувши рюкзака  з дівчинкою,

Підійшов до тіла і почав з ним бавитись.

Врешті вони невідомо для чого знайомляться і Тарас невідомо чому посміхається. Та все ж «роман» на цьому не вичерпується, бо водночас відчувається поетика слова, чимало алюзій, цікавих роздумів і спостережень, як от: «Презентація відбувалася у мистецькому кафе, // І навіть прийшло трохи людей. // І навіть прийшли деякі незнайомі люди». І якщо розглядати «Сніги байдужості» у контексті постмодернізму, то тут вони відповідають чи не всім ознакам.

Друга частина «Там, де дідько каже добраніч» справді поетична і, як на мене, найліпша у книжці. Маємо і класичні римовані вірші і верлібри, які справді можна назвати поезіями. Зокрема відчутний неабиякий вплив чи то Тараса Мельничука (про якого йдеться в одному з віршів збірки) і Василя Герасим’юка (автора передмови до «Мотлоху»), а чи Гуцульщини загалом, уродженцем якої є Василь Карп’юк. Хоча, вочевидь, спрацювали обидва чинники. Але, окрім колоритних творів «Аркан», «Матріархат», «Бутин», «Таїнство» та ін., зустрічаємо соціальну сатиру, як-от «Притча про Та для Сху» чи «Я йшов вулицею…», або ж глибоку філософську лірику – «Пустельник у джинсах з претензіями на небо…»:

Слабкий і байдужий на подвиги не спроможний

Лишається шлях до сякої-такої аскези

Пляшки зі спиртом уже не зі спиртом порожні

Я хочу пропити усі гріхи і бути тверезим.

Читаючи такі вірші справді дивуєшся, чому рукопис став лауреатом у номінації «Проза», бо оповідання, які знаходимо у першій частині книги «Смішні слова, коли ними говориш» і естетично, і технічно поступаються поезіям. Хоча і там знаходимо оригінальні сюжети. До прикладу, «Будильник», у якому йдеться про подружжя двірників, які постійно спізнюються на роботу, бо не можуть вчасно прокинутись, і однієї чарівної ночі жінка народжує будильник. Або ж «Виноградинка», де гуцульський хлопчик з’їдає на Спаса неосвячену виноградинку, а це, виявляється, на Гуцульщині заборонено, і вішається, тому що виноградинка повинна висіти. Дещо химерні сюжети інкрустуються гуцульським діалектом, що додає автентичності. А сама книга ілюстрована світлинами з сімейного архіву автора, які утворюють ще один роман з гуцульського життя, бо бачимо і весілля, і картини з селянського побуту, малих дітей і великі похорони…

Зрештою, вдалий і порівняно якісний дебют. І не все у «Мотлосі» Василя Карп’юка є мотлохом, а «Смолоскип» в чергове підтвердив марку якості.

Віктор Грушецький