Коли саме час сідати за написання спогадів, мемуарів, документальних книжок? Я б сказав, що ніколи не рано і ніколи не пізно. Але не все так однозначно. У молоді роки ніби і немає що згадувати, про що писати... А от коли старість прийшла, пам’ять підводить. І виходить, як у тій пісні: “Щось із пам’яттю моєю сталось – те, що було не зі мною, пам’ятаю...”. Як часто прогалини у пам’яті заповнюються вигадками...

З таких думок на книжковому Форумі у Львові розпочав презентацію третього тому документального роману “Не тільки про себе” колишній політв’язень, політичний діяч Богдан Горинь. Богдану Миколайовичу 74 роки. Серед його старших приятелів-наставників були сучасники Івана Франка письменники Михайло Яцків і Михайло Рудницький. Саме Михайло Яцків порадив молодому мистецтвознавцю нотувати все почуте і побачене, що стосується історії, літератури, мистецтва... Михайло Яцків по-доброму критикував свого приятеля Михайла Рудницького, автора трьох книг “Письменники зблизька”, за те, що той свого часу “мало записував, а тому мусив багато вигадувати такого, чого не було...”. І ще один спогад Богдана Гориня, який стосується його давнього, ще з університетських часів, приятеля, письменника Романа Іваничука. Це було, коли народні депутати України першого скликання поверталися з Києва до Львова в одному купе. “Говорили про різне, і я дорікнув Романові, та й усім письменникам, що не пишуть спогадів. Іваничук відповів, що я наштовхнув його на добрий задум, і через якийсь час вручив мені свою книгу “Благослови, душе моя, Господа” з таким дарчим написом: “Сказав ти мені, Богдане, два роки тому “Напиши!”, і я написав. А тепер я кажу: “Прочитай!”. Коли я прочитав цей високохудожній твір, переконався, що художності там більше, аніж достовірності, документальності, яка б мусила бути головною у мемуарному творі. Мене здивувало, як міг Іваничук так безвідповідально поставитися до фактів, написати (серед інших неточностей), що я був його однокурсником, коли він закінчив університет на два роки раніше від мене. Не наводитиму інших вигадок, а їх чимало...”.

Пам’ять Богдан Миколайович і донині має чудову. Але тільки на неї не покладається. Це людина несамовитої працездатності, скрупульозності і відповідальності. Протягом кількох десятиліть він невтомно веде записи усього того, що коїться з ним і його оточенням, зберігає документи, листи, вирізки з періодики, світлини, магнітофонні і диктофонні записи... Навіть на допит до прокурора Крикливця (кажуть, давно вже став демократом) колишній політв’язень прийшов одного разу з диктофоном. Це коли “порушував” законодавство про мітинги і вуличні походи у Львові. Такий собі літописець новітньої історії України. А скільки часу провів у архівах! Зокрема в архівах колишнього КДБ... Перша книга охоплює часові рамки 1955-1965 років. Почав університетом, закінчив арештом. Друга книга від 1965 до 1985 року – від політичних репресій до горбачовської перебудови. Третя охоплює найкоротший період – 1985-1990 роки. Від перебудови і до перемоги націонал-демократичних сил у Галичині на виборах місцевих і до Верховної Ради України.

Третя книга хоч і охоплює лише п’ять років, але має найбільше сторінок – 918, стільки, скільки перші дві книги. І це цілком виправдано. Бо це був найяскравіший і найромантичніший період нашої новітньої історії, час нашого демократичного і національного пробудження, становлення і зміцнення Української Гельсінкської спілки, “Меморіалу”, Руху, Товариства української мови. Академік Іван Дзюба сказав, що йому сподобалася назва трилогії “Не тільки про себе”. Я б придумав щось інше, конкретніше, емоційніше. Але назва відповідає змістові. Писав не тільки про себе. І не стільки про себе... В алфавітному покажчику імен їх 1100! Це ті, хто боровся за незалежність, і ті, хто незалежності пручався...

1985-1990 роки – це найцікавіша частинка і мого життя. З третьої книги зробив висновок, що Богдан Горинь був і залишається політиком, який глибоко розуміє, що політика – це мистецтво можливого. Він жодного разу, на відміну від надто сміливих заднім числом політиків, не бере у лапки слово “перебудова”, бо таки була перебудова, гласність, демократія. Богдан Миколайович розуміє, що могли і чого не могли дозволити собі на той час сказати привселюдно і Роман Лубківський, і Роман Федорів, і Емануїл Мисько, і Микола Колеса... А ще комуністи з “людським обличчям” Ігор Юхновський, Віктор Волков, Яків Погребняк, Ігор Бегей, Володимир Левко (перший секретар Жидачівського райкому партії, суперник Богдана Гориня на парламентських виборах)... Думаю, мало хто пам’ятає, що 27 січня 1990 року, коли КПУ була ще в силі, перший секретар Львівського обкому партії Яків Петрович Погребняк взяв участь в урочистій академії вшанування пам’яті Січових стрільців, діячів ЗУНР у Львівській опері. Я був на тому вечорі і пам’ятаю, як комуністи-ортодокси шипіли на Погребняка за “зраду”...

Богдан Горинь нагадав драматичні сторінки нашої боротьби за демократію і національне відродження. 4 серпня 1988 року міліція розганяла мітингувальників у Львові з вівчарками. У березні 1989-го були масові арешти. А 1 жовтня цього ж року – зухвале побоїще, яке вчинив на вулиці Коперника загін міліції особливого призначення. 4 жовтня на вулицю Коперника прийшли люди, щоб показати громадськості, пресі сліди побоїв на своєму тілі. Не встидалися цього зробити і жінки... Я тоді працював на Львівському телебаченні і робив репортаж з цієї події. В ефір цей сюжет не вийшов. Телевізійне начальство хотіло вилучити у мене плівку. Я забрав її додому і сховав під... ванну. Боявся, що прийдуть вилучати хлопці із КДБ. О першій ночі – дзвінок у двері. “Все пропало”, – майнула думка. Але марною була тривога. Я забув вимкнути на кухні воду, і сусідка знизу прийшла сваритися... Плівка не пропала, побачив ці кадри в ефірі, коли Львівське телебачення відзначало своє 50-річчя. Богдан Миколайович пообіцяв включити цей епізод, якщо буде друге видання третього тому. До речі, на Форумі ця книга розійшлася за один день, хоч і коштувала чимало – 100 гривень. Сам Богдан Миколайович купував на подарунок у книгарні...

На презентації автор проводив політичні паралелі між подіями 1990 і 2010 років. 20 років тому перед виборами до парламенту демократичний блок на Львівщині зміг домовитися і у всіх 24 округах висунув узгоджених кандидатів. І скрізь перемогли... А що діється зараз!

У трьох книгах чимало, як висловився сам Богдан Миколайович, “колючих” фактів, які стосуються знаних політичних діячів, навіть колишніх політв’язнів. Скажімо, Степан Хмара та Ірина Калинець були ревними захисниками розіп’ятої Сталіним УГКЦ, але з приниженням конфесії православної. Волиняни жалілися на це Чорноволу... Я запитував у Богдана Миколайовича, чи не передбачає він з’ясування стосунків зі своїми колишніми побратимами. “Я цього не виключаю, – сказав він, – але почуваюся спокійно, бо посилався тільки на факти і документи. Коли сів за написання книг, твердо вирішив, що у мені не сидітиме внутрішній цензор, що не буду нічого приховувати...”.

P.S. Не виключено, що Богдан Миколайович вже обдумує план четвертої книги. Мені б хотілося, щоб у ній було більше родинного. Про батьків, братів, дружину... До речі, пані Оксана виконала титанічну роботу, розшифрувала численні диктофонні записи. Старший брат Михайло написав одну мемуарну книгу «Запалити свічу». А от наймолодший, Микола Миколайович, який після Чорновола не один рік був першою посадовою особою на Львівщині, так і не взявся за мемуари. А між тим, за прикладом Богдана Миколайовича, він міг би залучити до цієї копіткої роботи дружину, пані Дару…

Борис Козловський
Фото: dif.org.ua