Ім’я Олега Мінька мені не було відомим до зустрічі з цією книгою. Переглядаючи недавно презентований у Києві мистецький альбом художника, мимоволі замислююся: чому? У автора ідеї створення цього альбому Світлани Єременко знаходжу відгук своїм думкам. «Чому ж тоді Мінька не знають навіть в Україні? Часто буваючи в різних регіонах завжди намагаюся не оминати художніх музеїв, галерей, нових експозицій, принагідно знайомлюся з художниками, мистецтвознавцями, просто знавцями живопису, спілкування з якими, як і саме мистецтво, зазвичай передвіщає щось нове... Завдяки цьому спілкуванню мені вдалося зауважити парадоксальну річ. Митці у Львові, на подив, нічого не чули про надзвичайно цікаву харківську групу «Буриме», яка ось уже близько двох десятиліть привертає увагу шанувальників живопису... Натомість художники в Харкові мало знають Олега Мінька, Любомира Медвідя, Романа Петрука, Володимира Костирка...»

Не погодитися з нею хочеться лише в одному: у визначенні жанру «Живопису як молитви» — тексту, що супроводжує твори художника в альбомі. Утім, швидше, не супроводжує, а повноцінно доповнює. Авторка назвала його есеєм. Я ж його сприймаю як нарис — не лише про Олега Мінька, а про ціле покоління, про епоху історії України.

І знову знаходжу відгук своїм думкам. «Не міг читати без хвилювання. У «Живописі ...» дуже точно зоображено не тільки портрет однієї людини — відображено цілу епоху. Емоційно, проникливо, без фальшування. Це подарунок не тільки Олегові Міньку, а й усім шістдесятникам і всім тим, хто доклав зусиль до розбудови незалежності України», — відгукується на альбом Степан Сапеляк, поет, письменник, дисидент, лауреат Шевченківської премії.

Ціла галерея портретів і характерів проходить перед нами. Знайомі й незнайомі імена тих, хто в часи стагнації мав свої погляди і сміливість їх відстоювати. Атмосфера творчого гурту, який звик до неприйняття цих поглядів, негласного та гласного нагляду «поціновувачів мистецтва» від КДБ... Чомусь із багатьох представлених творів Олега Мінька найбільший «післясмак» залишає картина, може, і не найвидатніша серед його робіт, але дуже красномовна для свого (а може, і для нашого?) часу — «Людина, що ковтає яблуко». Дещо деформовані обриси тіла, закриті очі чоловіка, в роті якого — ціле яблуко. І не дивиться, і говорити не може, а водночас у роті — не брутальний кляп, а таке звичне для українця яблуко. Ніби й незручно, але не гидко. Чи виштовхне його з рота? Чи надкусить? Чи, як звично для нас, триматиме, «щоб добро не пропадало»? Такі «яблука» комусь заважали, а хтось їх тримав охоче, як собака кісточку, — бо ж так спокійніше. І тому внизу на коричневому тлі полотна — яскраво–червона троянда, над’їдена хробаком. Але з іншого боку — зелений паросточок, що вибився з–під твердого ґрунту. У ньому бачиться така собі автозамальовка художника та образи тих, хто не хотів тримати яблука в роті: подружжя Калинців, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, Ліни Костенко, багатьох творчих колег Олега Мінька...

Завжди цікаво, з чого народжується мистецька особистість. Світлана Єременко досліджує життя та творчість художника ретельно й делікатно. Від перших дитячих спогадів до перших творів, від юного кохання до батьківської любові, від творчих депресій до творчих спалахів. Живопис, ткацтво, викладацька робота і — друзі, колеги, однодумці... Величезна палітра, з якої цей щирий, часом дивний чоловік постає справді осяжно.

Для тих, хто пише, не залишиться непоміченим, які великі пласти матеріалу довелося підняти автору, щоб створити цей нарис. «Працювала рік, — розповіла мені Світлана. — У липні минулого почала збирати матеріал, зустрічалася з людьми у Львові. Когось записувала, з кимось просто розмовляла, когось на каву запрошувала, в когось у майстерні спостерігала за роботою. А потім ще два тижні безпосередньо з Міньком спілкувалась у нього на дачі, на Світязі. Майже три місяці аналізувала матеріал і перелопачувала спеціальну літературу, я ж не мистецтвознавець. У жовтні почала писати — текст треба було здати наприкінці квітня. Тому працювала без вихідних і прохідних. На Новий рік першого числа ввечері вже працювала. Страшенну відповідальність відчувала...»

Світлана ніби за недолік приймає своє не мистецтво­знавче, а журналістське амплуа, та в даній ситуації воно є швидше достоїнством. Адже книга вийшла не виданням для гурту посвячених, а твором, доступним загалу. Що ж є особливим у постаті Олега Мінька? Можливо, те, що відзначає дехто з його оточення: дончанин, він став справжнім львів’янином, а з поєднання «заходу» та «сходу» й виникла ота творча українська сутність. Чому так вдало поєдналися твори митця та твір про нього? Може, тому що Світлана так само поєднує в собі житомирське дитинство, роботу в Донецьку та нинішні київські будні?

«Про художників, на жаль, дуже мало пишуть... Це складно, вимагає багато часу і розуміння мистецтва. «Живопис як молитву» Світлани Єременко можна порівняти з нарисами про Еміля Золя, Анрі Перрюшо. В Україні були спроби. З відомих — роман–есе Михайла Слабошпицького про Марію Башкирцеву... На сьогодні в Україні — це ніша, яку потрібно заповнювати. Є величезна потреба в цьому», — каже заслужений художник України, професор Харківської академії дизайну і мистецтва Валентин Грицаненко.

Алла Федорина