Саме з науково-популярної літератури дипломований радіофізик розпочав самостійний шлях у красне письменство. Здобувши там неабияку славу, несподівано захопився кінематографом. І написав перший сценарій про… Андрія Сахарова. Сталося це ще 1970 року, а тому закінчилося гоніннями: кілька років новоявлений сценарист фактично не працював. Друзі втішали його, що не загримів до Сибіру, та дивувалися, що Олександр Рожен — людина надзвичайно вільна й гаряча — за звичкою спочатку ріже, а потім розмірковує, як діяти далі.

На щастя, від фільму залишилися текстові інтерв’ю, що їх сценарист узяв у великого вченого й борця за справедливість. Вони разом із фотографіями часів зйомок нині зберігаються в московському музеї Андрія Сахарова. Згодом Олександр Рожен, відбувши не один рік у внутрішній еміграції, вибухнув низкою фільмів, які отримували Гран-прі на багатьох міжнародних фестивалях.

Після проголошення незалежності, коли про кіно в Україні забули, Олександр Рожен пережив нову реінкарнацію. Цього разу він постав перед читачами як гострий, незалежно мислячий аналітик. У новій іпостасі — оглядача «Дзеркала тижня» — учорашній сценарист, звертаючись до конкретних проблем науки, завжди подавав їх у критичному ключі, шукав першопричини того, чому наука, як і всі інтелектуальні галузі нашого буття, просто-таки занепала.

Мені розповідали відомі вчені, що чи не щопонеділка президія НАН України розпочинала роботу з перегляду публікацій «Дзеркала тижня», присвячених науці. Якщо номер виходив без критичної статті, всі полегшено зітхали. Зрозуміло, такий автор нажив собі чимало ворогів серед академічної (і не лише!) еліти. Були й доброзичливці, але вони здебільшого відмовчувалися або висловлювали своє захоплення хіба що віч-на-віч із Олександром Роженом. І він розлучився з улюбленою працею. Розлучився ще й для того, щоб розпочати — вкотре! — нове життя. Віднині як прозаїк-документаліст: знаний публіцист запланував видати серію творів про видатних українських учених — здебільшого тих, з ким співпрацював або кого особисто знає.

І ось перша ластівка омріяної серії: повість про академіка Лук’яна Анатичука «Гонки без финиша» (Київ, видавництво «Журнал «Радуга», 2010). Книжка про «сухого» фізика з Чернівців читається — сьогодні в Україні це унікальний випадок! — на одному подиху. Яскрава, насичена оригінальними думками й непідробними емоціями документальна оповідь ще раз засвідчила: у творчості Олександра Рожена немає поразок.

Одне з авторитетних підтверджень цього — судження президента НАН України академіка Бориса Патона: «Захоплива повість про чудового вченого! В минулому літературу прикрашали гарні книжки про життя вчених, про значущість їхньої професії. Нині про це пишуть мало. Будемо сподіватися, що книжка О.Рожена стане початком відродження втрачених традицій. Молодь повинна мати гідні приклади для наслідування».

Така висока оцінка повісті прикметна й важлива, оскільки взаємини академіка й автора важко назвати доброзичливими. До речі, й сьогодні багато хто докладає зусиль до того, аби їх зіпсувати остаточно. Та, попри все, видатний організатор української науки схвальним відгуком ще раз підтвердив свою шляхетність.

Читаючи книжку, згадуєш твори різних авторів про вчених. Відчувається, що автор уважно прочитав Артура Хейлі, Мітчела Уїлсона та Даниїла Граніна, знає французьку соціальну прозу сімдесятих років минулого століття. Певна річ, документалістові поталанило з героєм — самобутнім, щирим, совісним. Точніше — Олександр Рожен свідомо шукав саме такого героя й буквально полював на нього, але не в столичній круговерті, а на периферії. І вибрав академіка без шлейфу сумнівних наукових колізій. Поставив у центр інтелектуального й воднораз динамічного твору людину, життя котрої сповнене специфічних дослідницьких поворотів, рішучих дій, нелегкої боротьби. Герой строго документальної оповіді — творча людина, дотепник і щирий співрозмовник. Та насамперед він — справжній учений. Талановитий, порядний, совісний. На жаль, людей (зокрема й науковців) із такими чеснотами нині не так багато. Ще прикріше те, що дослідник на батьківщині не може реалізувати себе повною мірою. Щоб урятувати інститут, забезпечити своїх співробітників елементарним заробітком, чернівецький учений змушений встановлювати зв’язки із багатьма закордонними науковими закладами. І лише всесвітнє визнання у його царині, плюс неабияка воля, широта мислення дали змогу авторитетному фізикові врятувати інститут, який, до речі, — ровесник нашої незалежності.

Повість «Гонки без финиша» вийшла на сьогодні неабияким для України тиражем — п’ять тисяч екземплярів. Готується нове видання книжки, герой якої мріє — як фізик! — дослідити, що ж воно таке… людське щастя. Вже кілька режисерів воюють за право екранізувати твір. До речі, написаний російською мовою. В одній із розмов Олександр Рожен зізнався: жоден україномовний журнал повість не надрукував би, оскільки сьогодні в літературному середовищі герої-інтелектуали не в пошані. На жаль, це не виняток, а закономірність, ба навіть прикре ментальне явище, яке реально шкодить українському суспільству.

Недавно я довідався, що Олександр Рожен заново переписав твір — уже українською мовою. Фактично, маємо не повість, а широкий за обсягом, повноцінний роман. Майже немає сподівань на те, що його візьме до друку якийсь часопис, та, на щастя, видавці книжки вже знайшлися. І це вкрай важливо: сьогодні бракує саме такого — захопливого! — документального роману. Точніше — таких книжок!

Його автор вважає, що одна книжка про вчених — сирота. Як людина заповзята, документаліст докладає чимало зусиль до організації серії видань про видатних українців. Вона вже має назву — «Життя видатних ідей». «Чому ідей, а не людей?» — запитав я. «Як назвеш корабель, так він і попливе», — пояснив Олександр Рожен. Справді, якби було «Життя видатних людей», то відразу вловлювалася б якась холуйська позиція щодо героя. Оскільки знаний публіцист пише про живих героїв, така позиція для нього неприйнятна. Та коли акцент зробити на ідеї, можна не робити реверансів перед героєм і почуватися цілком незалежним. А саме такий — завжди й у всьому незалежний — Олександр Рожен. Документаліст, який за будь-яких реінкарнацій не знає (тьху-тьху!) творчих поразок.

Микола Славинський