Залишімо в спокої зовнішні – а їх чимало (від царських указів до патологічного «антиукраїнства» поета Бродського чи артистки Сімон Сіньоре), – я хочу тепер зупинитись на одній з причин внутрішнього характеру.

У котромусь радянському фільмі тридцятих років був персонаж, про якого казали: «поет обласного значення».

Цей вираз, це поняття стали називними. Їх механічно переносять на тих авторів, котрі живуть не в столиці чи то в місті, так би мовити, столичного характеру, як Львів чи – до певної міри – Харків, а десь у глибині країни – якщо це буде неіндустріяльне обласне місто, як, наприклад, Чернігів...

Коли я читаю прозовий твір (роман, повість, оповідання чи новелю), і в мене складається від того твору позитивне враження, то відразу виникає бажання, щоб цей твір приніс радість сприймання мистецької краси якомога більшій кількості читачів.

А коли натрапляю на гарну поезію рідною мовою, мені хочеться її запам’ятати, коли чужою – перекласти на рідну. Саме це друге бажання виникло в мене, коли мені подарували видану прихильниками творчости Маї Богуславської (на чолі з Миколою Шкурком) посмертну збірку її віршів. У письменницькому довіднику 1996 року нема цього імени. В Києві ніхто не знав її творчости – а поетеса жила у «провінційному» Чернігові, майже «під боком» у столиці...

Михайло Шмайда і його «Ебенова шкатулка» 

Письменник Михайло Шмайда, якому другого листопада виповнюється 90 роківА що можна сказати про село Красний Брід, віддалене від Києва сотнями кілометрів і державним кордоном?

У провідних київських літераторів, як мені здається, автоматично виникає опінія, що звідти може походити лише «письменник
обласного значення».

Щоправда у довіднику «Письменники України» (видання 1996 року) згадано Михайла Шмайду. Про нього сказано: «Прозаїк. Шмайда Михайло народився 2 листопада 1920 року в селі Красний Брід Межилабірського району, Словаччина. Закінчив курси агрономів. Член Спілки українських письменників Словаччини. Автор прозових книг «Паразити» і «Тріщать криги»; романів «Лелеки», «Роз’їзди» та інші».

Натомість у довіднику 2006 року маємо поета Шлапака і поетесу Шмигу – десь поміж ними мав би стояти Шмайда, але про нього забули.

Із книжок Михайла Шмайди у моїй бібліотеці є лише ґрунтовне дослідження з етнографії «Iщі вам вінчую» із підзаголовком «Календарна обрядовість русинів-українців Чехословаччини».

Тож я й думав, що провінційний автор із села Красний Брід – це насамперед – етнограф.

Але випадково до рук моєї жінки, – яка читає переважно англо-американську, німецьку та еспаномовну прозу, а до української ставиться з деяким недовір’ям, – потрапив збірник новель Михайла Шмайди – «Ебенова шкатулка».

За її захопленою рекомендацією прочитав книжку і я. Це були справжні – високого технічного рівня – українські новелі. У всіх національних складниках загальноевропейського письменства – крім самої мистецькости певного твору – неабияку вагу мали і мають два фактори – особистість автора та його тематика, себто – хто пише і про що він пише.

Не буду називати імен і творів, бо це завело б нас далеко від тих питань, на яких я хочу в першу чергу тут зупинитися. Мені здається, що серед нас, українців – у сприйнятті красного письменства – найбільше важить ЩО, а ЯК залишається десь на
другому пляні.

Так, новелі Винниченка та Коцюбинського приваблювали свого часу читача насамперед своєю тематикою та політичною тенденцією. Щойно у двадцятих роках минулого сторіччя виникло зацікавлення питанням: а що ж таке мистецькість, а як же будується прозовий художній твір?

Тоді Гр. Майфет зібрав дещо з тих теоретичних праць про новелю, котрі з’явилися на Заході.

Майк Йогансен написав цікаве дослідження «Як будується оповідання», але різницю між оповіданням та новелею він усвідомив лише тоді, як праця була надрукована (свідчення Івана Майстренка). Але в тридцятих роках знищено чи ув’язнено і новелістів і теоретиків новелі, справжні наукові дослідження з галузі літературознавства вилучено з обігу, у виданому 1940 року підручнику Бориса Якубського «Елементи теорії літератури» немає навіть терміну «новеля», а десь у повоєнні роки виробничий нарис було проголошено головним літературним жанром.

У Галичині яскраві, але безсюжетні мініятюри – «образки» Василя Стефаника – ні сіло-ні впало почали називати новелями. А коли стали з’являтися технічно досконалі, в дусі французьких авторів, новелі Василя Софронова-Левицького («П’ять сантимів», «Небезпечна жінка») читача на них не знайшлося, бо це не була звична селянська
тематика.

В еміґраційній повоєнній прозі подеколи з’являлися книжки з позначкою «Новелі», але справжні, технічно-довершені твори цього жанру були неабиякою рідкістю, а новелістів можна, мабуть, порахувати по пальцях: Анатоль Галан, Володимир Коб, Віталій Бендер, Михайло Ситник, Докія Гуменна, Леонід Полтава... ну, і автор
цього допису...

Працюючи протягом багатьох років в українській редакції Радіо Свобода, я стежив за українською журнальною прозою. Там була фахова критика (маю на думці В. Базилевського та Галину Гордасевич), часом чималі романи й повісті. І гарні вірші. Але новель не пригадую. Щойно пізніше, вже за нашої «незалежности», ознайомився я з новелями Валерія Шевчука та Олександра Жовни. ... І ось дочка Михайла Шмайди позичила моїй жінці книжку «Ебенова шкатулка», де чимала частина творів стоїть на рівні світової новелістики.

«Сліпий жебрак» – оповідь про безкарність злочину – нічим не поступається оповіданню Чехова «В овраге».

«Замкнута в золотій клітці» – це психологічна новеля найвищого рівня.

«Таємницю ебенової шкатулки» я перечитав двічі, порівнюючи з «романами таємниць» Чарльза Діккенса.

Певне споріднення із діккенсівською тематикою має також «Дама з лялькою».

«Ключ від автомашини» – це, на мій смак, шедевр новелістики, і його можна поставити поруч із новелями О. Генрі. Якби це від мене залежало, я дав би цю новелю до шкільних програм (для старших клясів), щоб учні знали, і що таке новеля як літературний жанр, і щоб уміли відрізняти новелю від оповідання, де події розвиваються логічно; натомість у новелі приходить непередбачена для читача
розв’язка.

Тож – на мою думку – саме серед непомічених «авторів обласного значення» – як про це свідчить творчість Михайла Шмайди – ми можемо знайти, мабуть, не одного видатного письменника. Українського – але світового рівня.

Шкода лише, що за нинішніх умов новелі Михайла Шмайди ледве чи можуть стати здобутком найширших читацьких кіл по всій Україні.

Ігор Качуровський, професор, поет, письменник, літературознавець, лауреат Шевченківської премії.

На фото: Ігор Качуровський