Нероздільність  і слова, й долі Анни Багряної  зумовлюють її  місце в літературі. Адже  йдеться і про український, і про європейський (передовсім – балканський, зокрема  болгарський і македонський) контексти. А ще ж вона, свого часу будучи секретарем Ради Національної спілки письменників України, відповідаючи за роботу з молодими авторами, благословила на свої шляхи в літературу, підтримала   десятки, а то й сотні нових імен, немало яких нині засвідчили себе талановитою поезію та прозою. Однак, не вдаючись до перипетій життєпису Анни Багряної,  зосередимося  на її «Листі додому», книзі  поезій, до якої ввійшли тексти, написані  впродовж 2011 – 2025 років (розділи «Лист додому», «У пошуку Орфеєвого сліду», «Сповідь вітряка»), а також вибрані  вірші з книг «Замовляння із любові», «Інші лінії», «Мандрівка линвою» та «Між богами і нами».  Це  своєрідне  збірне послання  отчому краю,  коли навіть гроза асоціюється з тим, що «Господь розміновує небо» («Гроза»),  аби  продовжувати свій  земний шлях, відчуваючи нерозривну тяглість  поколінь,   «коли душі предків прив’язані до сволока спустошеної хати» («Твоя історія»), «і кричати щокроку: не дам дому свого нікому! У ньому – душі предків» («Хата порожня»). Де навіть інтимна лірика апелює передовсім до українських теренів, трагічності фатуму проминання, знакових   для поетки міст,  а жіноча інтуїтивна віра - в силу любові, що масштабніша та сильніша навіть за свій вияв у коханні:

Цілуй мене, любий, допоки триває тривога

у Києві, Харкові, Вінниці, Луцьку, Дніпрі…

По нас у цім світі не лишиться, може, й нічого,

крім дрібочки віршів – відлуння  осінніх вітрів («Цілуй»).

Збірка нових і вибраних поезій «Лист додому» - це й шлях, означений мовленим уголос і подумки одкровенням, до самої себе: «Зустрічаю себе.  Зупинити не можу ніяк цю невчасну жагу, що постала над часом і світом» («Передноворічне»). До речі,  в цій книзі Анна Багряна виявила  і ще одну грань свого обдарування – як художниця, запропонувавши ілюстрації, які стали (в кожному розділі) своєрідним  образним візуальним кодом  до світу її слова.  Коли  промовисто ім’я і прізвище,  римуючись,– як лаконічна формула несхожого на інші персонального поетичного світу. Як дар і повинність, що заперечує саркастичний універсальний закид прекрасній половині людства, оприлюднений одним із персонажів «Мальви Ланди» Юрія Винничука, щодо того, «чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі поезія».

Повертаючись  словом у час дитинства та юності, поетеса у столиці Північної Македонії, за територіальними межами свого українського світу, відчуває, що «квітень –лише зупинка в дорозі до осені, що прожити життя означає заповнити пам´ять» («Лист додому»). Ця її книга – це і довірливе, як уже зазначалося,   послання на батьківщину,  де  «країна моя, від вибухів здригається, Всесвіт оберігаючи» («Вибух»), й усвідомлення, що її дім – вже й не стільки в обрамленні  територіальних     меж, а цілий, хоча й суто свій,  світ слова. Та  духовні, невичерпні джерела цього світу  для Анни Багряної, куди б її не завели життєві шляхи, - Україна, де вкотре кожного (з візією на прийдешнє) стосується дилема «воля чи  смерть», де «воля кров’ю стіка, впізнається рука двоголової птахо-потвори» («Пам’яті   героїв лютого 2014-го»).

Осягаючи словом сутність сьогодення та викликів прийдешнього, поетка довірливо зізнається:

Вже нема запитань, тільки оклик і знову три крапки,

під якими майбутнє – твоє і моєї країни («Донечці»). Тож у «Листі додому» - і намагання наблизитися до розуміння  філософії часу, який «говорить до нас іменами» («…іноді…»). І зізнання, що  «Час – мій господар і Бог» («Балада про спізнення»), й констатація, що  «час втрачає свою сентенцію» («…таки буду…»), «Немає часу думати про час» («Про час»), «Тільки дихає час з-під листя – в тиші» («Номери телефонів змінюються…»). Як у  стилі фольклорної міфології, коли «і був собі час безмежний – безсмертний» («Казка про озеро»),  так   і коли «спинено час і відчай»  та вже перейдено за межу страху, коли  авторка молитовно промовляє подумки: «Боже, святі апостоли, прошу: будьте зі мною!» («До виривання решток…»).  Вона «не шкодує часу на любов» («Віддаль») та   зізнається у  вірші  «Жити вчимося у найвищих гір», першому з циклу  «Балканські ластівки»:

Долонями ловимо час,

кожна мить – це маленький  прозорий метелик.

Як дивно:

від чиєїсь любові

час

воскресає.

Усвідомлюючи  неминучу невмолимість історичного процесу, коли дається взнаки процес повернення  минулого, Анна Багряна знає, що

У часи, коли все повторюється,

у момент, коли кроки спинено,

заговорить крізь пил історії

земля твоєї країни («Повернення»).  І при цьому, вдячно творячи, живе словом,  аби продовжувати  торувати власну стежину, «бо все у житті – коло, бо все у тобі – сонце» («У пошуках Орфеєвого сліду»). Тому  й триптих-алюзія  про власну причетність до єгипетських доріг, коли доводиться торувати свій шлях «через провалля часу», завершується обітницею дійти до Канева, що став останнім прихистком для того, хто своїм словом не дав Україні канути в небуття («Бджола в апельсиновій шкірці»).  Бо її прив’язаніcть  до українського буття – і  в чутті дохристиянських  язичницьких духовних праглибин з образом свого Едему, де наяву – не гріхопадіння, а раювання, де  уявна колиска «до неба прив’язана променем сонця  cтарого, де місячна повня сповита солодко спала до ночі, а потім яблуком червонощоким  із нашого саду стала» («Купальське-2018»).  Анна Багряна  вслухається у минувшину, коли «був повний місяць найвищим космічним злиттям нащадків і предків мого нескінченного роду» («Купальське-2008»).  Бо її духовне закорінення – в епосі, коли  живе «незруйнована  Русь,  повновода ріка виверга Перуна і Сварога», щоби нині вже назавше «степу нескорений Дух повернувся до нас і ніколи від нас не відходив» («Пам’яті  Є. Маланюка»). Адже  поетка знає правду і не перебуває  в полоні ідеологем одвічного ворога, «бо ж імперія зла спромоглася на вигадку, наче ми не самі, а з чужинцем навіки злились» («Напередодні»). У  слові авторки «Листа додому», скористаємося суголосною максимою з роману  «Рід» Мілєнка  Єрґовича (у перекладі з хорватської  Ірини Маркової), «болить час, у якому біль, повільно пульсуючи з однаковою інтенсивністю та ритмом, немов серце буддиста під час молитви, ніяк не минає».

Дорога Анни Багряної, у контексті творчості,  -  парадоксальне чуття закономірного, що «чим швидше іду, тим довшим видається шлях до любові» («Так панічно боятися ладану…»). Вона  (чи то  її альтер-еґо) «не шукає нових друзів, щоб не забути давніх», нерідко всамітнена, аби  чути «про  що дихає вода» («Новина»). І водночас специфіка художнього мислення   поетки – у власній   повсякчасній присутності та  причетності:  «Я  тут – навіки віків – жива – мертва-жива-вільна» («Замовляння із любові»).  Хоча часто настроєва тональність поезії Анни Багряної мінорна:

П’ю повітря, пропахле чужою безвихіддю,

без надії на сонце радію дощам («Глибоко осіннє»). 

«Я» поетки, яка «не шкодує часу на любов» («Віддаль»), коли  її слово і чин поєднані  принциповими  світоглядними, моральними орієнтирами, ненаграною щирою відвертістю, світлом душі,  розтаємничується   чи не в кожному її тексті.  Але передовсім, як на мене,  чи не найвідвертіше  - в «Буттєвому»:

Рахувати не втрати, не випиті грами вина,

а сльози від споминів , сповнені світла обличчя

найдорожчих тобі, найрідніших тобі – це одна

і єдина на світі причина для того, щоб вічно

залишатися тим, ким ти є, ким створив тебе Бог,

й не ставати рабом – ні епох, ні брехливих історій.

Адже щастя - у тім, щоб останню хвилину на двох

розділити, як дім, як хлібину,

                                           як радість і горе.

Анна Багряна, сприймаючи серцем сьогодення та виклики прийдешнього, перипетії доль, живе  своєю   творчістю, будучи вірною і власними життєвим принципам, і своїй заглибленій у «Я» ліричній вдачі. При  цьому і   поезії, написані  за канонами силабо-тоніки, й  верлібри – свідчення майстерності. Тож, вочевидь, дослідники її творчості, звертаючи увагу і на  формальні аспекти, особливість ритмомелодики,  не оминуть цікавого поєднання в низці віршів дактилічних і жіночих рим. Як ілюстрація -  кілька «пар» із «…це Стрибогог із грудей вистрибує» (неспокоєм – Європи, вистрибує – риби, перетерпимо – смерті) та з «…гриби проросли із прогнилого листя…» (юною – поцілунок, листя – витязі, освячення -  плаче).

Навіть, здавалося б, суто інтимна лірика Анни Багряної  -  не стільки автобіографічний екскурс, а передовсім – відсвіт жіночої душі, де біль  і захват – поряд, як і прощання та прощення, відлуння  парадоксальної закономірності почуття, у народженні якого – вже й ознаки завершення. Коли,  «кожен з нас має право не забуватися іншими»  («…я востаннє тебе пригощаю…») чи, як у циклі «Чоловічий день»), навіть начебто взаємні бажання, кохання неможливо врятувати, бо вже «мертві слова не могли б не брехати очам» («Така хуртовина хіба що у квітні насниться…». Це вияв  відвічної драми двох, де Вона і Він «непарована пара незнайомо-знайомих», чекаючи «Бога для своєї Любові» («Над посіченим січнем…»),  йдуть назустріч, аби, не розминувшись, відтак попрощатися та «ставати спогадом», коли хоч згоряли «Віра, Надія і… Сила, а Любов залишалась горіти» («Я писала тобі на затертому вічністю камені…»). Тож  Вона  подумки молитиме:

Збережи цей світ –

святий, зукраїненний…

і запахне світлом цей світ мені («Не коханці, ні..»).

Персоніфікована природа в ліриці  Аннни Багряної – не  емоційно-метафоричний  фон, а жива дивовижна сутність. У неї

Сніжинками день блукає

у пошуках вічних істин.

Малесенькі янголи раю –

такі ж білосніжно-чисті («Сніжинки»). Це осяння коханням,  яке, усупереч фатуму невмолимих обставин,  не згасатиме. Навіть якщо воно асоціювалося з миттєвим спалахом.  Попри те, що «все минуле лежить в багатті, все майбутнє в снігу лежить», однак незгасним  дороговказом, музикою, дивом, святом залишається   «крилата любові     мить» («Колискова у стилі джаз»).  Василь Слапчук, розмірковуючи про поезію Анни Багряної,   зауважує, що   «хоча її вірші таки виповідають історію кохання, історію любові», однак «ця історія настільки тісно вплетена у різного роду локальні й глобальні події, що її неможливо відділити від усіх цих драматичних  зміщень і обвалів, а часами  - мало не апокаліпсичних зрушень».

Вибрані поезії  «Лист додому» -  довірлива сповідь Анни Багряної своїм  нинішнім і майбутнім читачам, самій собі перед подальшими іспитами, які постали і постануть на життєвому шляху. Ця    книга  водночас  - і вияв таланту авторки.  Як, зрештою, і кожна, створена нею: чи то  прози, чи драматургії, чи поезії.  А ще ж вона, перекладаючи,  залишається невтомною  «українізаторкою»  текстів знакових балканських (передовсім болгарських і північномакедонських)  авторів. Тож хай  її, яка  словом своїм  прагне «всенький світ обняти, зігріти в обіймах своїх»,  оберігає доля «від злиденних душею,  зрадливих і заздрісно-ницих, метушливих і підлих, підступних і багатолицих», аби творити й, торуючи свій нелегкий шлях,  «дитинно леліяти віру в дива» («Молитва до осені»).