Перший – уже відомий автор блискучих експресіоністичних оповідань «Лицар Синя Борода» та «Вбивство кульбабки», історичної епопеї «Валленштайн» та ще кількох широкоформатних опусів; роман «Берлін Александерплятц» (1929) забезпечить йому згодом славу автора єдиного в німецькій літературі великоміського роману, в якому вдало використано запозичену з кінематографа техніку монтажу. Другий здобув певне ім’я як кореспондент: його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансували на межі між фактом і фікцією. Попри журналітські чесноти жанру, його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансуючи на межі між фактом і фікцією, а про окремі місцини, як-от на балканському півдні Європи, він умудрився написати з такою переконливістю, наче провів там добру частину життя, тоді як, подейкували, він туди взагалі не їздив. 

Цей другий вирушає, виконуючи редакційне замовлення одного з найавторитетніших тодішніх щоденників, інший – самостійно, так мотивуючи задум: «У першій половині 20-х років у Берліні відбулися події, що нагадували погром... нацизм видав свій перший вереск... мені здалося, я мушу скласти собі уявлення про євреїв... Я запитав себе та інших: «Де живуть євреї?» Мені відповіли: «У Польщі». Тож я й подався до Польщі...». Альфред Дьоблін, якому належать ці слова, побував у 12 містах, зокрема Вільно (Вільнюсі), Кракові, Лодзі, Варшаві. З Любліна письменник прямує через Ярослав та Пшемисль до Львова. Майже неминуче обоє подорожують потягом, який із засобу пересування перетворюється у них на символ технічного Модерну. Якщо перші століття Модерну минули під знаком судноплавства, то сто років між серединами XIX ст. і XX ст. безумовно належать залізниці. Вагонне купе стає чимось на зразок капсули, в якій астронавти-мандрівники мчать у світ східного хаосу. Разючим постає контраст між технікою і природою, потягом як символом Модерну і підводою як його антиподом. Ця протистава «потяг – підвода» тягнеться червоною ниткою, але вже через десять років тут буятимуть «автомобільні фантазії» Богдана-Ігоря Антонича.

1925 р. Дьоблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот – другий, про якого йдеться, – триптих «Мандрівка Галичиною», що з’явиться у третій декаді лютого 1924 р. на шпальтах Frankfurter Zeitung: «Люди й ландшафти», «Львів, місто», «Каліки». Попри те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом і до ґротеску, особливо в новелістиці та романах розпрацьовує тему «Модерн – не-Модерн/до-Модерн» (про що я писав, зокрема, й на ZAXID.NET), її продуктивність якоїсь миті вичерпується, так само, як зринає межа для дискурсу «держава-як-така – національна держава», до того ж, зовсім не тому, що держава (національна держава) – продукт Модерну. Неґація хибує не меншими обмеженнями, ніж держава, яку Дьоблін відкидає, вбачаючи в ній інструмент насильства, а Рот – зубожіння, порівняно з універсалізмом імперій у подобі Австро-Угорської монархії. Якщо Дьоблін цю рестриктивність відчуває, Рот не тільки усвідомлює її, а й шукає альтернативу – мало того, знаходить її, субтильно випрацьовує, щоправда, не дає їй ім’я, якщо не враховувати різнояких спроб її описати.

Тож яким Дьоблін і Рот побачили місто у добу, що її Герман Гессе назвав «фейлетонною»? Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дьобліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав. Рот до певної міри львів’янин, який народився і виріс у Бродах, знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача, а й зсередини. Йому немає потреби апелювати до довідників й іншого подібного реквізиту, до якого, перш ніж стати мандрівником, вдається Дьоблін, наводячи їхній невеличкий перелік наприкінці своєї книжки. Рот достатньо амбітний і проникливий, аби покладатися тільки на себе. Дьоблін же, поряд з довідниковою літературою і власною спостережливістю, значною мірою опирається на те, що йому розповідають. Дьоблінові вистачає інтелігентності, аби не «привласнити» такі оповіді, а навпаки, скориставшись колажністю, зіткнути їх одні з іншими – там, де кожна з них втрачає свою безапеляційність, народжується щось на зразок істини. Польсько-український конфлікт, руйнівні наслідки світової війни, становище єврейської громади міста, український національний музей зі старослов’янською Біблією, гуцульськими килимами й виставкою сучасного малярства, кав’ярні, вулиці й пам’ятники – все це нотує Дьоблін, пересипаючи побачене і почуте (у Львові, на відміну від Варшави та інших польських міст, німецька тоді ще виконувала за потреби роль регіональної лінґви франки, уможливлюючи Дьоблінові пряме спілкування) історичними екскурсами.

«Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна – гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії».

«Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами».

«В місті є українська преса... Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті – біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають». 

«Пригадую почуте у Варшаві від дуже тверезого, велемудрого польського політика. Поклавши руки на стіл, він похитав головою: «Існують буденні клопоти і промови в парламенті. Гульк – і вони вже прагнуть автономії й великих речей. Але на місці все по-іншому. Треба прокласти дороги, висушити болота». Й ось я «на місці». І чую те саме, що виголошують у парламенті. Хіба росіяни, сидячи у Варшаві і тримаючи поляків у кулаці, говорили інакше: «Тре6а прокласти залізницю, слід не дати полякам зруйнувати себе»? Окупація – ось воно: пригніченість, чужість у власній країні – ходячи вулицями, я гостро це відчуваю – найгірше, що може бути. Свобода – ось «найбуденніший клопіт»! Свобода – не політична фраза, вона реальна і необхідна, як повітря, без якого немає життя, вона потрібніша, ніж дороги і осушені болота. Уярмлені люди і ті, які так почуваються, є людьми, які вмирають, задихаються; їм не зарадять гарні дороги».

«Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інак було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки».

«Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки – пануючи над містом, уважні, життєрадісні господарі; євреї – багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва».

Відгукуючись на «Подорож Польщею» Дьобліна, Рот публікує 31 січня 1926 р. у Frankfurter Zeitung рецензію «Дьоблін на Сході», сповнену похвали і критики. «Шаблони заступили світ розумному споглядачеві», – пише Рот і наводить опис польських жінок – на відміну від зацитованих, один із тих невдалих, «антропологічних» пасажів, у яких виявляється суперечливість та й певна недалекоглядність Дьобліна: «Читач, і без того по самі вінця повний упереджень, читаючи книжку про Польщу, може подумати, буцім Дьоблін підтверджує те, що він, читач, давно вже знав. А я не бажаю, аби Дьобліна плутали з іншим автором. Хочу, аби там, де Дьоблін змальовує кепсько облаштований готель або доволі таки дотепно висловлюється про курорт Закопане, в читача не склалося враження, наче Дьоблін підспівує якому-небудь панові Майєру: вошивий Схід».

На відміну від Дьобліна, Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета» скорочує й увиразнює цю кореспонденцію: «Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує».

Увесь «галицький триптих» спрямований проти такого бачення. «Цивілізаторську пиху» Рот демаскує щонайменше трьома шляхами: 1) прямим запереченням, як у наведеній цитаті; 2) заманюванням у пастку; 3) апологією розмаїття. 

Нарешті третій шлях, наче лейтмотив, пронизує цей триптих та низку інших репортажів. Але, може, поєднуючи «недоладну каналізацію» з «барвистістю і розмаїттям» Рот, сам того не помічаючи, лише йде на орієнталістичному мотузку? Що інакше, як не орієнталізм, Ротові «репортажі», наприклад, про Албанію? Та ні, таки щось інакше: орієнталізм навиворіт, щось на зразок субверсії.«Тротуар кривий, проїжджа частина – наче віддзеркалення гірського хребта. Каналізація недоладна. У бічних вуличках сушиться білизна, в червоні смужки і синю клітинку», – повідомляє Рот. Хіба не підтвердження «цивілізаторській писі»? «Тут мало б тхнути цибулею, запорошеною домашністю та поцвилим мотлохом?» – врешті, звертається Рот до свого читача, відчувши, що той уже в пастці. Й ось тоді йде властиве: «Ні! На головній вулиці міста розвинулося неодмінне корсо. Вбрання чоловіків природно, по-діловому вишукане. Дівчата випурхують, наче ластівки, з швидкою цілеспрямованою грацією. Веселий жебрак зі шляхетним жалем прохав у мене милостиню – йому було дуже незручно, що змушений мені набридати». Як вирізняються ці світлі тони! Трохи далі Рот доводить розкритиковане ним бачення до абсурду: справді, як у місті, в якому нібито немає ні музею, ні театру, ні газети, народжуються європейські вчені, письменники, філософи?

Повернімося, однак, до Галичини – матерії, яку Рот знає, а ще більше «прочуває». Пишучи про мовне поліголосся, релігійне і культурне розмаїття, називаючи Львів – «барвистою плямою на Сході Європи», там, де «Європа далеко ще не завершується», Рот прагне покинути замкнену вулицю «цивілізаторської пихи», вийти за обмеженість панівного дискурсу. Саме в цьому контексті він говорить (у передмові до «Білих міст», циклу, що підсумовував мандри Південною Францією) про подорож не в чуже, а в нове.

Сьогодні ми маємо досить різного інструментарію, щоб висловити те, про що йшлося Ротові. Це навіть досить легко зробити (принаймні теоретично) – тим більше вартий поціновування письменник, який борсався, аби подолати непродуктивний панівний дискурс своєї доби: тоді, коли іншого ще не було.

Тимофій Гаврилів