«Торо — це небажання ходити на роботу і віддавати найкоштовніші години, дні й роки свого життя суспільству за мізерні копійки, — пише Костянтин Москалець про американського письменника Генрі Торо і водночас про щось дуже близьке до себе. — Це відмова служити в армії, якщо у вас інші переконання, ніж у міністра оборони або навіть у президента... Ви не мусите робити цього, здуру повіривши людям, людям — не собі». У такому випадку «треба встати і вийти». Читаєш есей «Трохи про Торо», а в голові звучить:

Ангел сніжнокрилий зняв останню печать

І ледь чутно сказав: Треба вийти

Треба встати і вийти...

Пісні Москальця ідейно дуже близькі до його есеїстики. І саме з таких дуже москальцевих есеїв і розпочинається книжка «Сполохи», до якої також увійшли літературно-критичні статті автора, деякі з яких близькі до жанру есею, а деякі — до літературознавчих статей.

Автор дуже виважено та гостро, водночас просто і без надмірної патетики, веде свою оповідь про людей і тексти. Він наче розмотує клубок людських та книжкових історій, прагнучи зрозуміти логіку їх буття і побутування. Останнє стосується того, як у текстах сучасних інтерпретаторів побутують тексти письменників, як вони їх сприймають. До метакритики Москалець вдається, зокрема, у зв’язку з текстами Тараса Прохаська. Критик повертає письменнику право бути автором текстів, які «потребують співчутливої уваги та отого мовчання, котре все розуміє, зовсім не претендуючи на зламування карку читачеві або його захоплену оцінку». Вочевидь Прохаськові інтерпретатори залишаються розгубленими, та й не тільки вони, особливо після того, як Москалець зауважує: «Сучасним українським письменникам узагалі рідко таланить на адекватні анотації, рекламні врізки на обкладинках їхніх творів, уже не кажучи про передмови-післямови або більш менш фаховий аналіз і коментар».

Бути інтерпретованими Москальцем пощастило текстам сучасних українських письменників, хоч і є серед них не сучасні і не українські також. Серед прозаїків — Світлана Поваляєва, яка є «надзвичайно обдарованим мовцем». Пише Москалець про прозу Тані Малярчук, яка «дає суцільну насолоду від письма самого по собі». І ще — про три книжки есеїстики Збіґнєва Герберта, перекладені українською, розглядаючи їх на тлі епохи. Про Оксану Забужко, котра «міфом міф подолала», перетворивши Лесю Українку з хворобливої жінки на жінку-Орфея. Коли читаєш ці статті, відчуваєш смак інтерпретованих творів, хочеш їх прочитати чи перечитати.

Значна частина книжки «Сполохи» присвячена поезії, про яку, для справедливості слід сказати, береться говорити не кожен критик. Предметом обмірковувань стають тексти таких поетів і поеток, як Оксана Максимчук, Богдана Матіяш, Остап Сливинський, Ігор Римарук, Іван Малкович, Василь Стус.

А що ж таке ці сполохи Москальця? Що спільного між усіма цими авторами? У статті про збірку Оксани Максимчук «Ксенії» він пише: «У віршах Максимчук чимало цих наставань гостей, повернень, навернень, що, як сполохи буття, освітлюють марноту марнот становлення; і ми, ті, хто залишався вдома, завмираємо, приголомшені неусвідомлюваною досі красою марноти». Ці сполохи буття, це збентеження, яке з’являється в щоденній суєті та освітлює її, змушує її побачити по-новому, і дають літературні твори. Москалець у збірці розгортає оповідь про те, як йому з’являються ці сполохи. Це оповідь про появу естетичного.

Що далі в глибину (чи до середини) книжки, то тексти стають більш подібними на передмови до книжок вибраного або на літературознавчі статті підручників. Вони, може, й не важчають на літературознавчі терміни, але є більш строгими жанрово. Наприклад, такою є стаття «Творчий шлях Івана Малковича» — зміна помітна вже в заголовку. А також стаття «Поезія Григорія Чубая», що раніше виходила як передмова до Чубаєвого «П’ятикнижжя». І тут виникає питання: що робить есеїстика, тонка, універсальна та приватна водночас, із критичними статтями та літературознавчими текстами в одній книжці? Спробуємо зрозуміти.

Про останній і недописаний (а може, й ненаписаний) роман Володимира Набокова «Ориґінал Лаури», не так давно виданий сином письменника, Москалець відгукується не схвально. Він говорить про порушений сином заповіт батька: син видав текст, який батько заповідав спалити, таким чином виставив батька «на всезагальний огляд голим». Ідеться про етику, але і про естетику, тобто про літературу також, про те, що літературна складова роману не надто висока, що ця лектура не для всіх та її найкраще місце — в останньому томі повного зібрання творів Набокова. Цей текст «Бобок Набокова» контрастує з іншим — есе, розміщеним майже на початку «Сполохів» під назвою «Ми були, як ви: ви будете, як ми». У ньому йдеться про письмо самого Москальця, що виявилося неможливим, коли не стало батька. «Батько — це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти». Ці слова викликають суперечливі почуття. У побутовій інтерпретації припускаєш, що це могла написати тільки людина, яка не має своїх дітей. Якщо ж думати ширше, думати про літературну традицію, про її тяглість, то ці слова насправді є дуже влучними. Якщо наші попередники живі, тобто прочитані, почуті, побачені, то народжуються й нові сини — продовжувачі культурної традиції. Тут йдеться, передусім, про ставлення до своїх попередників — по крові та по літературі.

Уся збірка «Сполохи» — саме про нашу людську і книжкову традицію, про тих авторів, які бентежать, оживляють у своїх текстах попередників. Навіть якщо Москалець констатує, що їх часом і немає з ким порівняти, хтось один такий потім у нього таки знаходиться.

Любов Якимчук