У спеціальній передмові до «зворотного перекладу» книжки (розмова відбувалась українською, потім перекладалася для основного видання польською, а тепер «з іншого боку» повернулась у вихідну мову) Оксана Забужко сумує з приводу нерозвинутості в нас практики друкувати книжки інтерв’ю, або «інтерв’ю-ріки» – наводить вона польське метафоричне жанрове означення. Здається, це все-таки певною мірою перебільшення. Можна згадати, наприклад, серію таких розмов «Інший формат» від Тараса Прохаська і видавництва «Лілея-НВ». Хоч особисто мені безпосередньою книжкою-попередницею «Українського палімпсесту» (може, комусь це видасться легким блюзнірством) виглядає не що інше, як «Таємниця» Юрія Андруховича 2007 року. І хай Іза Хруслінська, на відміну від Еґона Альта, не вигадана персонажка, але авторка й організаторка книжки, проте сама концепція семи днів розмови про життя письменника на тлі його рідної країни, культури й літератури, хід цієї розмови (або розмови і «розмови») витворюють чимало паралелей, наскільки вони можливі між текстом ігровим, пародійним і текстом серйозним. Зрештою, як писав чех Яхим Топол у своєму «Супермаркеті радянських героїв» – «Юрій Андрухович – українець. Як і Оксана Забужко».

Це були жарти, а якщо серйозно – перед нами цікава і поважна спроба самоаналізу, презентації себе, своєї родини і своєї культури у виконанні видатної письменниці. Котра добре читається навіть попри те, що є первісно орієнтованою на малообізнаного в наших подробицях польського читача.

У шістнадцяти розділах «Українського палімпсесту» йдеться про родовід Забужко, книжки, що її сформували, освіту, творче становлення, основні на сьогодні етапи письма, ключові постаті літературно-філософського осмислення (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка), історію України та її сьогоднішнє становище. Або, точніше, становище напередодні. «Український палімпсест» створювався незадовго до початку революції 2013-2014 років, тобто в досить депресивній точці новітньої історії – в часи «зрілого Януковича» (як з’ясувалося незабаром – і «стиглого» теж). Це дається взнаки – письменниця характеризує суспільну та культурно-інформаційну обстановку у вельми похмурих і темних тонах. Хоч явно й не бачить її в шаблоні «нового застою на багато десятиріч», як це робили чимало вітчизняних політичних журналістів. Взагалі, Забужко виглядає кращою від них прогнозисткою, особливо коли згадати її обіцянки політичних катаклізмів у масштабах значно ширших від внутрішньоукраїнських. Чим не привід уважно вчитатись у «Палімпсест» у пошуках нових передбачень?

Але все ж логічно більше уваги письменниця приділила минулому. З огляду на вже згадуваного польського читача, в цій розмові вона регулярно мусила пояснювати, здавалось би, найелементарніші речі. Мовна ситуація в історичному контексті, «Розстріляне Відродження», шістдесятники і дисиденти, роль нащадків шляхти і старшини в культурних процесах ХІХ-ХХ століть… Однак, виникає питання, наскільки добре це все знає й український читач, навіть читач Забужко. Переконаний, що прочитати схематичну й емоційну розмову на ці теми не буде зайвим, хоч би й коли це виявиться повторенням пройденого.

Іноді щойно згаданий схематизм та емоційність бувають надмірними. Наприклад, загалом характерне для Оксани Забужко прагнення вибудовувати «недобудовані» ієрархії де-не-де обертається дуже одновимірним трактуванням культурних процесів – до прикладу, чимось близьким до абсолютизації позитивних ролей Ірини Вільде чи Миколи Хвильового та негативної – Павла Загребельного (у випадку з останнім справді серйозні обвинувачення в плагіаті й співпраці з КГБ, гадаю, все ж не можуть бути вичерпною характеристикою цієї літературної постаті).

Таке підкреслено суб’єктивне розуміння історії та культури – штука надзвичайно корисна. Там, де воно викликає незгоду – провокує на роздуми й дискусію, хай і заочну, стимулює краще розібратись у ситуації. Як-от окремі нюанси мовного питання. Із перспективи 2010-х років перебування в уже повноцінно двомовному Києві слова Оксани Забужко про абсолютну загнаність «під плінтус» української в Києві 1970-1980-х виглядають якось нереалістично. Неможливість викладати й відповідати на семінарах українською? Стабільна масова агресія до тих, хто говорить українською просто на вулиці чи в магазині? Ризик привернути мовою увагу «органів»? Як пишуть у демотиваторах, «ні, не чув» – але при цьому Забужко покликається на поважних свідків, зокрема, російськомовного Семена Ґлузмана (згадаймо й формулу того-таки Андруховича «Київ вісімдесятих – це Донецьк сьогодні»). Тож первісний подив-відторгнення поволі поступається розумінню, наскільки повільні, але значні зміни відбуваються в цій сфері.

Тут, щоправда, треба згадати й зверхні слова Оксани Забужко про російськомовну літературу в Україні. І приголомшливу сентенцію «Я б сказала, що це (Харків – О.К.) єдине місто в Україні, в якому – на слух – російська мова нерідко справді звучить як російська, а не як колоніальний варіант російської в устах «малороса»». Не сумніваюся, кожен, хто чув «харківську російську», оцінить таку тезу, та й сам тон неприємний.

А ще письменниця досить вправно перелицьовує під себе такі непрості питання «з польського боку», як, скажімо, про Волинську трагедію. І, на диво, слід визнати, робить це конструктивно – себто не так уникає чи «вислизає», як зміщує акценти для того, щоб показати інші аспекти проблеми, пов’язані з українським поглядом на неї, передісторією, неоднозначностями трактувань, різними етапами розвитку, наприклад, повстанського руху. Тобто говорить про те, про що в стандартних розмовах про Волинь зазвичай не йдеться. Знову актуалізує саме український контекст, що є головною місією книги.

І цю місію Оксана Забужко виконує добре. А суперечливі сторінки (як-от згадуваний мовний момент чи занадто активна самореклама) цілковито компенсуються наголошенням і проговоренням важливих питань – від гендерних проблем українок до відновлення історико-культурної тяглості, розбудови інститутів історичної пам’яті, громадської думки та репутації. Зрештою – проблеми протистояння глобальній тенденції надмірного спрощення та усереднення (в освіті, культурі, побуті), до якої Україна ввійшла зі свого «особливого» радянського входу, але це її аж ніяк не рятує. Відтак, «чергова книжка Забужко» (насправді ж – дитя абсолютно віртуозної Ізи Хруслінської, яка вміє не лише слухати та чути – що вже досягнення в наш час – а й тихенько спрямовувати співрозмовника на потрібні теми, стимулювати й «розговорювати») знову, на мою думку, стає обов’язковою лектурою для українського інтелігента. І чекає на відповідь – так багато тем з «Українського палімпсеста» можна потрактувати в інакший спосіб.

Олег Коцарев