Тернопільський письменник, володар гран-прі всеукраїнського конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова 2003», автор «Дня» Олександр Вільчинський стверджує, що залишився вірним поезії, яка й започаткувала його книгозбірню. А чи не ревнує поезія до інших пристрастей пана Олександра: писання прози, сидіння з вудлищем над річкою чи ставом? Має він і не досить поширене хобі — збирання старовинних мап... Зрештою, навіщо переповідати інтерв’ю?

— Пане Олександре, чи задовольняє ваші нинішні запити книгозбірня?

— Звичайно, хоч і не так часто, як хотілося б, але постійно якісь книжки докуповую. Останнім часом це переважно видання мемуарно-есеїстичного формату, а також сучасна українська поезія. Поезія — моя давня пристрасть, з неї я й почав власну книгозбірню. Я й досі пам’ятаю ту першу куплену мною ще школярем книжку — це були «Сонети» Дмитра Павличка. Щоправда, була ще книжка «Звірі нашої країни». Побачив це ілюстроване видання у двоюрідного брата, то захотів і собі. Здається, був у п’ятому класі, то одразу ж після уроків попросив у мами гроші й у двадцятиградусний мороз знову тюпав два кілометри аж у центр села, де була крамниця, за тією книжечкою, так дуже її хотів. На жаль, не збереглася. Деякі книжки перейшли з батьківської та тітчиної бібліотек. Найдавніше видання — це «На Уходах» Андрія Чайковського, ще довоєнне. Купую книжки майже виключно українською мовою і лише як виняток російською чи польською. Із недавніх придбань: Лоренс Різ «Друга світова...», Вольф-Дітріх Гайке «Українська дивізія «Галичина», Грегор Даллас «Примарний мир». Майже вісімсот сторінок цього фоліанту Далласа я проковтнув за два липневих тижні у турецькому Мармарисі.  

— Як поповнюється домашня бібліотека?

— Я переконаний, що книжки треба купувати. Це найприродніший шлях поповнення домашньої бібліотеки. Хоча часто і колеги дарують власні твори, але помітив дивну закономірність: подаровані книжки майже завжди розчаровують. Хоча, звісно, трапляються і винятки.

До речі, у свій час чимало книжок подарував Микола Рябчук, із яким приятелюю ще з 1980-х. Але то були дуже якісні тексти. Кожного разу, коли я у нього бував, він пхав мені якусь книжку: то Боргеса, то Апдайка... Це у нас традиція ще зі Львова, я ще пам’ятаю його легендарне помешкання на Майорівці, де книжки були навіть у холодильнику. А відколи зайнявся викладацькою роботою, почав писати наукові статті, то до збірників зі статтями дружини, а вона в мене — доктор філологічних наук, професор, додалися ще й мої, вже нема де ставити.

— Знаю, що ви також — колекціонер і дослідник географічних та історичних мап...

— Із мапами воно якось склалося поступово і начеб саме по собі. Просто давнє, можливо, ще дитяче захоплення і як наслідок — різних мап уже назбиралося близько сотні. Вони у мене скрізь: і в шухлядах, і на полицях, і на стінах у кабінеті. А найбільшу мапу України 2х3 метри відвіз на дачу, вона там займає всю стіну кімнати на другому поверсі, де я часом також медитую чи  то пак — пишу, це вже, як коли виходить.

— Зрозуміла, що ви  любите риболовлю як привід побути на самоті із собою та природою. Знаєте види риб та назви рослин за довідниками чи в інший спосіб?

— Види риб та рослин я знаю з дитинства, бо ж виріс у селі, а там все це засвоюєш дуже органічно, як дихаєш. Але маю у домашній бібліотеці і Сабанєєва. Здається, це найповніше і найгрунтовніше видання про прісноводних риб.

—  Ви — ініціатор та упорядник книжкової серії «Український детектив» у видавництві «НК — Богдан». Як часто перечитуєте ті твори? І взагалі які книжки наскільки улюблені, що перечитуєте їх не раз?

— Мабуть, детективи — все ж не та література, яку тягне перечитувати. Бо ж там головне сюжет, а коли читаєш не вперше, нехай і через багато років, все одно вже нема тієї інтриги. Нехай якісь деталі і стерлися в пам’яті, але ж розв’язка уже відома... Проте добротних, якісних детективів в українській літературі не так і багато. Написати захоплюючий детективний текст насправді дуже непросто. Коли готував серію «Український детектив», то перечитував кримінальні повісті Івана Франка, де важливішим для мене все ж є стиль, а не сюжет, та й у «Скіфській чаші» Ростислава Самбука, також колись уже читаній, насамперед звертаєш увагу на деталі, які передають тогочасну епоху, хоча і у дещо спрощеному, з урахуванням жанрової специфіки, варіанті.

Серед книжок, які перечитую найчастіше, — це поезія. Може, вам буде дивно, але до цього переліку входить і «Енеїда» Котляревського, і «Кобзар» Шевченка, а із сучасників — збірки Тараса Федюка, Ігоря Римарука, Наталки Білоцерківець, Дмитра Лазуткіна, Наталки Пасічник... Із прози — це «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, а також весь Достоєвський і Хемінгуей. Романи Хемінгуея у різному віці читаються з відкриттям якихось нових раніше прихованих смислів, але щоразу сприймаються дуже свіжо. Найбільше люблю його «Фієсту» та «За рікою, в затінку дерев». А коли писав роман «Дерева на дахах», то нарешті дочитав і «Уліс» Джойса, хоча, зізнаюсь, деякі сторінки таки пропускав. Втім, там у мене є присвята: усім українським інтелектуалам, хто так і не дочитав «Уліс» Джойса... А під настрій буває перечитую і Кожелянка, і Генріха Белля, чи й навіть Сідні Шелдона.

—  Чи повертаєтеся до творів української літератури так званого радянського періоду?

— Знаєте, максимум дві-три сторінки, і все... Ця стилістика мене зовсім не приваблює. А примушувати себе знову пережовувати ту жуйку, заради чого? Може, просто ще замало часу минуло з тих прісних часів? Хоча, звичайно, і тут є винятки. Це проза Ніни Бічуї, Григора Тютюнника, Анатолія Дімарова, Бориса Харчука, чи й того ж Олеся Гончара. Не так давно перечитував його «Голубий Дунай», після відвідин Будапешта. Він же справді воював і не все ж там вигадка. Оці невигадані деталі з вуличних боїв у Будапешті мене найбільше у його прозі й цікавили.

— Чи торкнувся вас Майдан, і як оцінюєте ситуацію в країні?

— Так, Майдан, ще з першого дня, коли тільки вийшли студенти, а так трапилося, що того дня я потрапив спершу на акцію у Львові, а ввечері, одразу з електрички — у Тернополі, став для мене головною темою на багато місяців наперед. Бо я ж іще колумніст, і мої колонки виходять у одній з місцевих газет щотижня вже от скоро десять років. Побував і на Майдані у Києві: і довга дорога туди обледенілим шосе, і чергування біля снігової барикади, і пікетування прокуратури, і ночі на кариматі у коридорі Будинку профспілок — усе це й досі перед очима. Ті хлопці, з якими я їхав туди і стояв там, підприємці, службовці, робітники й селяни — це вже тоді було мені очевидно, виявилися у своєму розумінні ситуації в країні, на крок попереду політиків.

Щодо ситуації в країні сьогодні, то у тому, що відбулося і відбувається, маю на увазі окупацію росіянами Криму й війну на Донбасі, я бачу велике випробування для країни і народу. Тепер ми просто мусимо стати більшими прагматиками й реалістами, а з тією клікою і її неоімперськими комплексами, що захопила владу у Росії, нам давно не по дорозі. Повернення у сім’ю європейських народів — це на сьогодні і є національною ідею, що об’єднує більшість українців. А щодо проекції того всього на літературу, то, цілком можливо, що майбутній український Хемінгуей зараз воює із окупантами на Донбасі. Навіть, якщо росіяни, як завжди, першими спробують обіграти тему у своєму маскульті з розрахунку на якийсь швидкий пропагандистський ефект — це не матиме великого значення.

Розмовляла Людмила ТАРАН