Про неї зокрема говорили під час зустрічі Яцека Денеля та Софії Андрухович, Ірени Карпи і Олександра Бойченка, а також дискусії Оксани Забужко з читачами. Читомо законспектувало цитати з цих розмов.

У рамках публічної розмови на тему: «Цензура і самоцензура в польській культурі» польський письменник Яцек Денель зауважив, що хоч після здобуття Польщею незалежності письменники почали писати на дражливі теми, проте відразу зіткнулися з неприйняттям суспільства.

«Думаю, варто повернутися до 1989 року, коли Польща здобула незалежність, і коли ми вибороли собі цю незалежність, відбулася перезміна в письменництві. Вже не було потреби писати про політику, натомість довелося писати більше про приватність, про красу тіла. І в той час, власне, багато про це писалося.  Але тоді література зустрілася з дуже великим опором. Це пов’язано з непризвичаєністю суспільства до таких тем, з темами табу, з якимись імперативами»,  —  розповів він.

Водночас письменник зазначив, що в цей час почало з’являтися дуже багато творів, які порушували контраверсійні теми, але насправді були дуже посередніми.

«Автори, можливо, вважали, що, порушивши такі проблеми, вони можуть просувати свою книжку. Хоча самі твори зовсім не мали цінності. І, звичайно, так є і дотепер. Тому що окрім книжок, які були перекладені в Україні, є безліч посередніх книжок»,  —   констатував Яцек.

У свою чергу, українська авторка Софія Андрухович поділилася своїм болючим досвідом написання відвертого роману «Сьомга», в якому вона зачепила багато дуже серйозних табу, які існують у нашому суспільстві, і до якого, за її словами, суспільство виявилося абсолютно не готовим. Письменниця зізналася, що дуже важко прийняла ту хвилю несприйняття, яку здійняв вихід її роману.

«Я не була готовою до того, що суспільство виявиться до цього настільки не готовим. І це мене насправді дуже вибило з колії в той момент»,  —  розповіла вона.

«Висновків дуже багато, які я для себе зробила. І вся моя поведінка була певним чином спровокована історією з «Сьомгою». Спочатку я заховалася, тому що я не витримала цього тиску і цих реакцій. Згодом я почала якось переосмислювати цей досвід і приймати, що, можливо, не завжди варто людей шокувати відразу в чоло, якщо вони не готові і не хочуть цього. З іншого боку, я просто розповідала про свій болісний досвід і сподівалася на якесь сприйняття, співчуття і емпатію, або просто слухання чи неслухання, але не чекала такої агресії.

Зараз я розумію, що ця агресія виходила з великої кількості схожих травм, які людям складно сприймати і навіть зізнаватися собі в їхньому існуванні. І тепер я відчуваю, власне, співчуття до цих людей. Тому що я розумію, наскільки їм складно, вони навіть не можуть до цього доторкнутися у такому віддзеркаленні»,  —   зазначила Софія.

Також у програмі «Книжкового Арсеналу» анонсувалася публічна дискусія за участю Леся Подерв’янського та Ірени Карпи на тему: «Українська культура. Без цензури». Проте Подерв’янський на зустріч не потрапив, як сказали організатори, через хворобу, тому співрозмовником Карпи був Олександр Бойченко. І хоч представники Meridian Czernowitz, на стендії якого й проходив захід, обіцяли, що дискусія з Бойченком буде навіть цікавішою, Бойченко переважно обмежувався жартами і по суті сказав зовсім небагато.

«Насправді це якась дуже новітня штука — цензура, табу на слова. Якби ми мали адекватні переклади, скажімо, то побачили, що в давньогрецькій комедії, якщо її перекласти більш-менш адекватно, то там багато матюків. Наприклад, люди, які там виходять на сцену, називаються «фаллофори», а нашими словами це «х..єноси», тобто, «ті, які несуть фалоси». Це якісь такі прості приклади», —   ось і все, що сказав письменник на тему цензури. Хоч і це було більше схоже на жарт .

Водночас Ірена Карпа заявила, що цензурі немає місця в літературі та мистецтві загалом і навіть пояснила, чому.

«Цензура ніколи не доречна. Кожен притомний автор відчуває відповідальність за те, що він робить. Залежно, що цензурувати. Можна цензурувати фашистські прояви чи жадобу комунізму. Проте будь-яка демократія абсолютно виключає цензуру. Тому, якщо в нас зараз ідеться про побудову нової країни, то усі ці комітети з духовності й інші способи викачування грошей з того, хто сплачує податки — це смішно і більш аморально, ніж сказати слово «срака» десь привселюдно. Бо, як сказала Фаїна Ранєвская, «как это: жопа есть, а слова такого нет? » .

Відповідно, я, як автор, не бачу жодного сенсу приховувати елементи мовлення і завжди зображаю мову людей такою, як вона є. Автор може бути пристойним, але, якщо це говорять два гопніки біля кіоску, то вони не підійдуть і не скажуть:  « Доброго дня, вельмишановний пане. А чи не хотіли б Ви віддати нам весь вміст Вашого гаманця? Дякуємо, до побачення, хорошого Вам вечора! » . Вони будуть по-іншому говорити. Тому, коли я, наприклад, часто стикаюся з українським кіно, де хочуть подати якийсь жестяк, а герої говорять через тверде  « ч » , « щ »  десь в себе там на райончиках, то я  « нє вєрю » . Найкраще це робити по-справжньому, ніж вичищати мову »,  — вважає Карпа .

Натомість Оксана Забужко під час дискусії з читачами в рамках проекту «Війна та культура: діалог ворогів?» торкнулася теми цензури і самоцензури в період війни. За її словами, будь-який письменник апріорі проти цензури, тому що будь-яка цензура рано чи пізно переростає в самоцензуру.

« Але з іншого боку, зараз ці дискусії набувають дещо іншого характеру, тому що у нас війна, а під час війни цензура неминуча, тим паче якщо її 90% є інформаційною війною. Зараз журналістська професія стає військовою – не в сенсі репортажів, а в сенсі, що слово убиває напряму. Поза всяким сумнівом, рано чи пізно «генерали» та «полковники» російської журналістики опиняться у Гаазі, тому що до журналістики те, чим вони займаються, не має ніякого стосунку. Вони займаються інтоксикацією мізків, працюють на технологію індукованого божевілля, тиражування масового божевілля; це – танки, що їдуть по мізках », —  наголосила письменниця.

 Наталя Корнієнко