ракони… Вони величні, вони прекрасні, вони чарівні… Вони мертві. Нічого не залишили по собі, окрім кісток. Старих, спорохнявілих, небезпечних кісток. Ласкаво просимо до світу, сповненого болю і темряви, - такого знайомого світу - де завжди триватиме Сезон Кіноварі.

Презентована у вересні на Форумі видавців у Львові книжка Володимира Арєнєва "Порох із драконових кісток", яка є першою частиною дилогії "Сезон кіноварі", - несподівана, але дуже потрібна з’ява в сучасній українській літературі. Те, що на перший погляд видається звичним підлітковим фентезі, обертається на поліфонічний всесвіт, який поєднує в собі риси антиутопії, гостро актуального соціального роману з урбаністичними елементами.

Роман грає на тому ж полі, що й популярні нині "Голодні дивергенти в лабіринтах" - і здобуває абсолютну перемогу над ними! Ну хоча б тому, що антиутопія тут залишається вірною собі - це не декорації, тут все серйозно. Страшно, боляче, похмуро. Як казав сам автор, вам точно не захочеться гратися в цей світ.

Взяти тих самих драконів. Якими вони постають у нашій уяві? Крилаті красені, що втілюють у собі весь хаос і принадність світу. Ледь не культурні герої - такі собі Прометеї міфологічного простору: вносять яскраву барву в сіру буденність. А от у пана Арєнєва епічне фаєршоу скасовується: дракони уже з півсотні років як вимерли. Разом із драконами автор вбив красу магії. Існують, звісно, і закляття, і обереги - але це так, дріб’язок. Величчю тут і не пахне. Вона залишилася тільки в кістках - мабуть, саме тому всі так і прагнуть володіти ними.

Та й головна героїня Марта якась дрібнувата - звичайнісінький собі підліток зі звичайними підлітковими проблемами: вступити до інституту, сподобатися новому симпатичному викладачеві, помиритися з подругою, пошвендяти з друзями містом, нейтралізувати з кілограм токсичних кісток… Ну гаразд, проблеми не зовсім звичайні. Марта, яку друзі поза очі кличуть "Відьмою", має незвичайний дар: вона точно знає, де лежать кістки дракона і як їх знешкодити. Цим дівчинка і заробляє на морозиво. Безтурботна юність. Безтурботна рівно настільки, наскільки це можливо, якщо ти живеш у прифронтовому містечку, твій батько поїхав на заробітки, а в хаті порядкує коханець мачухи. Марта прагне зрозуміти химерний світ навколо себе, розвіяти туман власного невідання - скоро ж бо вісімнадцять, доросле життя.

Варто віддати авторові належне за вдалий вибір персонажа: через призму свідомості підлітка найкраще спостерігати за подіями роману. Марта перебуває на межі між світом дітей і дорослих, і разом із нею читач поступово знімає полуду з похмурої реальності, сприймаючи її в усій непривітній голизні. Такий собі сучасний Голден Колфілд - Пітер Пен, якому таки доведеться вирости. Власне, Мартина пригода - це своєрідна ініціація. І саме тут розкриваються драконові кістки в іще одній іпостасі: у європейській культурній моделі перемога над драконом була головним елементом ініціального випробування, саме вона робила з дитини дорослого. Ось і Марта має перемогти дракона - в кістках, у жорстокому світі навколо, в собі.

А в світі-то і справді нелегко розібратися. Глянеш - нібито все зрозуміло: звичайне пострадянське містечко (просто визирніть за вікно), але варто придивитися уважніше - і помітите в натовпі кресальних собак, на полицях - магічні горщики, а за морем - інші держави: тридев’яті й тридесяті. Та й песиголовці, кажуть, водяться. Впізнаєте? Брати Грімм, Шарль Перро, Ганс Крістіан Андерсен - всі вони гостюють у Нижньому Ортинську. А над усім панує гротеск і абсурд німецького штукаря Ернста Теодора Амадея Гофмана.

Уважний читач ледь не на кожній сторінці зустріне знайоме обличчя. Де-не-де виринає навіть Стівен Кінг. Але це все деталі. Головна алюзія роману не має нічого спільного з європейською романтичною казкою. Весь твір можна інтерпретувати як омаж братам Стругацьким, а точніше - їхньому роману "Пікнік на узбіччі". Бо хто ж така Марта, як не сталкер, і що ж таке Нижній Ортинський, як не загадкова "зона", і що ж таке ці драконові кістки, як не "артефакти", які зосталися від зовсім іншої, чужої нам цивілізації? Як і Ред Шухарт, школярка приносить "хабар" звідти. Як і Реду Шухарту, Марті доведеться зробити добро зі зла, бо його більше немає з чого робити.

Ось, власне, тут і постає проблема морально-етичного вибору. Вибору, який значно зрозуміліший нам, аніж гіпотетичним закордонним читачам. Це до нас прийшли песиголовці (чи то пак орлоголовці?), це нам тут жити, у великому Нижньому Ортинську, заваленому токсичними кістками минулої епохи, це наш світ вони труять своєю злобою і гнівом. От тільки, може, не все так просто? І як же дізнатися, хто свій, а хто чужий? І що воно означає, це надійне слово "свій"?

Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук