Ніщо в цім світі більше не може завадити Юрію Винничуку, як у роки вимушеного писання в стіл, любити, що хоче, й писати про це, й плювати на думку критиків, яких, на його думку, в Україні нема. Майже все в цьому реченні я поділяю. І не беруся розказувати авторові, як йому насправді треба було написать, бо народ чекає, і щоби було ловко.

Просто подам пару власних вражень звичайної читачки, що читає Винничука завжди, що би там не казали.

Щоразу читаю його романи, згрупувавшись перед можливим падінням із стільця, - знаю, що на десь якійсь сторінці, де не сподіваюся, обов´язково спіткає якась халепа, бо автор любить позбиткуватися над довірливим читачем, підсунувши йому в правдивій історичній обгортці якусь містичну химеру чи оголену ілюзію. Він любить підсунути переодягнених персонажів, що говорять і по-жіночому й по-чоловічому, і не підозрюйте його ні в чому надто ліберальному. Він може задурманити голову так майстерно описаними пахощами трав і квітів, що починаєш буквально засинати наркотичним сном у цих сумішах ароматів - аж тут, нічого не підозрюючи, перегорнеш сторінку… А звідти міазми злого вонидла, гнилі й випорожнень, якими, як стверджується, смердів середньовічний "порт Львів", розкладався й хворів, пивши воду з усім тим лайном і варивши на ній усі свої неперевершені зупи …

Автор може закрутити твою бідну голову стількома історями одразу, що легше, певне, скласти їхній перелік, ніж розібратися, що за чим було й нащо - а головне, як із цього всього вилізти, не очманівши. А щоби з цього таки вилізти по тонкій струні, треба бути еквілібристом. Тому Винничук деякі сюжети й характери просто впускає під ноги, як копійку з дірявої кишені, - на знак, що на це місце можна буде повернутися. Наприклад, у продовженні "Аптекаря".

Отже, в цій книжці є:

історія мученицької смерті жінки, що стала пропащою через біду, історія помсти за неї, замішана на перевдяганні, детективі й драмі;

історіїї страшних катувань і диких публічних смертей винних і невинних, але освячених священиками й оплесканих натовпом;

історія ніжного душею та вірного фахові ката, що віддав свою душу служінню смерті, але здатен на мазохізм і самозречення перед лицем кохання;

історія чорта, в яку у Львові можна запроста повірити, а тому не варто списувати все на містику;

історії людей, що пішли в романі жити опісля війни в ще небезпечніший, мирний світ, від якого ніколи не знаєш, чим він тебе здивує - не те, що на війні…( тема, що перекидає міст у сьогоднішнє життя читача);

історії людей, що живуть під чужим іменем чуже життя (тут аж три);

історії відьом, що в принципі поводилися як прості й не дуже сильні жінки, й не дуже відьми… ;

історія українського політика, що створив Гадяцьку угоду й зачарував письменника…;

і так далі ...

Їх всі тут, як я й казала, не помістиш у короткому списку… А ще там є овочі, як ми колись називали фрукти, а потім прийшов визволитель і навіть це переінакшив, і тепер ми так називаємо буряки та іншу городину. І є різні "білоголові", як колись ніби-то називали жінок (автор не пояснює, чого, а хочеться узнать) - справжні й створені з кореня мадрагори тими, хто зі справжніми не дає ради.

А ще там є запах війни, що повертає нас у сьогоднішній день, бо він не вивітрився ще з тих часів, потім з часів визволителя, і тепер витає…І є передчуття нових війн…

Дуже окремо вичитуються докладні натуралістичні описи способів катувань - і всього, що з тілом мордованого в цей час відбувається: без жалю, без опускання бридких і нестерпних подробиць, з майстерним описом усіх фізіологічних наслідків, запахів, виділень і перетворення катованої людини на купу зневаженого лайна. Втім - далі детальний опис того, як із цього лайна робилися цілющі препарати. Теж з майстерним описом кольорів, смаків, смороду. Та куди прикладать. Автор перегорнув не один том старовинних трактатів і хронік - і звідси всі знання про середньовічні дикі уявлення, псевдонауки й звірства. І це, напевне, дуже цікаві дослідження - для того, щоби вивчати хід розвитку людства, його перетворення на двоногого гомо сапієнса з месседжами етики й моралі в більш розвиненій голові… Напевне, все це можна би викласти в якійсь популярній формі для допитливих пошуковців окремими книжками, як це роблять деякі популярні письменники, коли хочуть поділитися з людьми добутими відомостями - для роману використавши все ж лише певні деталі…

Однак автор роману вирішив все це описати тут, саме тут. А хто ніжний - може заткати носа мереживною хусточкою і почитати елегії. Хто неніжний - ось вам усе це докупи в літературній грі, метафорі на історичному тлі, в вигадливій суміші жанрів - драмі, мелодрамі, детективі, містичній фантазії, переспіваній історичній хроніці, де є й чорт, і він же комусь із героїв, в тому числі невигаданих, дітей колише…

Як десь сам автор пише, матеріал на "Аптекаря" збирався давно, і, видно, письменник вирішив провітрити той чулан, де всі ці трупи й препарати залежалися, й пора було вичистити їх звідти й перепакувать у кнажковий папір - а оскільки перо його дуже вміле, то склеїти все це яскравим описом Винничук сподівався на раз-два-три. Такий автор, як він, може й інструкцію до праски написати так захопливо, що не заснеш, доки не прочитаєш. Так він і зробив. І найголовніше, чому я, його читачка, віддаю належне - це майстерність опису. Все, що він описує, - як живе, пахне, світиться, смакує, смердить, звучить, воно мережане, гладке й шорстке, воно відчувається всіма органами чуття.

Сцени сексу автор подає завжди теж у формі дуже плотській, механічній, з потужними «прутнями» й солодкими віктимними "квітками", що говорить нам про автора як знавця цього мистецтва вже старшого покоління - сьогоднішні на таке не витягнуть, кокакольщики примітивні…

Для чого цей "Аптекар"?

Я, може, скажу, що "Аптекар" пояснюється розкріпаченням літературного життя - воно набуває більшого, ніж раніше, розмаїття типів письменницької поведінки і презентації себе, воно представляє модель "людини, що грає", кепкує над моделлю "письменник - "вчитель життя" чи "інженер людських душ". Напевне, це ще один вимір літературної містифікації. Така поживна страва для фантазії.

Інша справа - можливо, трохи недосмажена. Як кажуть у нас на Полтавщині, нАдсир. Але вважається, що нАдсир - це непогано, там вітаміни.

Ольга Герасим´юк