Іноді здається, що доволі легко ідентифікувати ту чи іншу країну світу за популярними ознаками її національних артефактів — макарони в італійців, спідничка в шотландців, кенгуру в австралійців. Водночас щоразу частіше лунають заклики підказати, з чим же таким специфічним, не дуже архаїчним, але й досить поважним для сучасності асоціюється наша власна держава? То Ірена Карпа на своїй новій посаді радника з культури у Франції питається, яку архітектурну споруду можна запропонувати іноземцям як «зручний» український символ. То столичне видавництво виголошує конкурс на кращого казкового героя, який би міг стати на один інтернаціональний щабель із Суперменом і Дональдом Даком.

Хай там як із нашими ідентифікаторами, але у новій «Абетці України» (Х.: Віват) не бракує «символічного» краму на будь-який штиб. Лексикон цього двомовного (англо-українського) видання містить у собі майже все, про що можна без сорому, а іноді навіть із гумором розповісти закордонному гостеві. Особливості національного одягу та кухні, історія міст та видатних пам’яток архітектури, народні традиції й обряди, музичні інструменти і, звичайно, оспівані національні символи — це те, що чекає не лише гостей України, а й також деяких її мешканців, яким не гріх згадати, з чого, крім «шароварів» і «сала», складається патріотичний образ його держави.

Хоча цілком можливо, що це лише нашому люду традиційні символи видаються, чи-то з верховин закордонних посад, а чи з низин ринкової економіки, чимось таким кумедним і не відповідним часові, що їх треба терміново міняти на більш культурні, прогресивні чи ще якісь «європейські». З цього приводу пригадується, як на початку нульових років Сергій Жадан із гумором писав у листі до автора сих рядків про те, як на своїх лекціях у Європі відомий російський культуртрегер Сергій Аверінцев, виступаючи перед німецькою аудиторією, захоплено виводив крейдою на дошці слова popovitschi і raznotschinzi. Слід зауважити, що у харківській абетці так само чимало знайомих речей, викладених у незвичний «транскрипційний» спосіб. Хоч її укладачі наполягають на тому, що «текст у форматі абетки-словника написаний доступною, зрозумілою і цікавою для широкого кола читачів мовою».

У будь-якому разі саме «Андріївський узвіз», «Яворівський розпис» і «Говерла», «трембіта», «чорнобривці» і «вишиванка», «гетьман», «писанка» і «соняшник», а також «Київ», «Харків», «Одеса» і «Умань» — разом із цілим батальйоном інших патріотичних символів — тримають лексико-семантичну оборону в «Абетці України». З найбільш екзотичних тут — «Держпром», «Синевир» і «фартух», яких, погодьмося, нечасто можна зустріти у подібному виданні. Що ж до найяскравіших топонімічно-героїчних нововведень, то вперше в історії лексикографії у нас у словнику з’явився «Майдан»! Хіба не сучасне, революційне і навіть «європейське» явище?

Хоча, ніде правди діти, з традиційних національних першооснов в «Абетці України» — все ж таки «вареники», «галушки», «пампушки», «оселедець», «сало», «узвар» і «юшка» (з алкогольних напоїв у словниковому меню лише «наливка»). До того ж, усупереч згаданому українсько-англійському формату, деякі цінності залишаються незмінними, не надаючись до іноземного загарбання жодною мовою. «Борщ», відповідно, гордовито значиться, як borsch; «вишиванку», відповідно, бачимо, як vyshyvanka (для сліпих і недовірливих зауважено, що носив її Іван Франко, і «саме в такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі»), а щодо «гопака», який, звісно, не що інше, як hopak, який «традиційно виконується чоловіками в українських національних костюмах», то навіть згадано, як цей танок виконав відомий український боксер Олександр Усик, виборовши «золото» та звання чемпіона на літніх Олімпійських іграх у Лондоні 2012 року. Щоправда, не зауважується, чи був він саме в національному костюмі, за яким на рингу, мов у анекдоті, мають впізнавати українських спортсменів, але це вже дрібниці.

Ігор Бондар-Терещенко