
Re: цензії
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
- 01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиОдухотворений мегавулкан мезозойської ери
- 25.08.2025|Ярослав ПоліщукШалений вертеп
- 25.08.2025|Ігор ЗіньчукПравди мало не буває
- 18.08.2025|Володимир Гладишев«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
- 12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПолтавська хоку-центричність
- 07.08.2025|Ігор ЧорнийРоки минають за роками…
- 06.08.2025|Ярослав ПоліщукСнити про щастя
- 06.08.2025|Валентина Семеняк, письменницяЧас читати Ганзенка
Видавничі новинки
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
- Мар’яна Копачинська. «Княгиня Пітьми»Книги | Буквоїд
- "Моя погана дівчинка - це моя частина"Книги | Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Юлія Мусаковська: «Відбулося перетворення всієї нації — в нашу глину заклався залізний каркас».
Є книжки, на появу яких чекаєш. До таких належить збірка «Чоловіки, жінки і діти» поетеси Юлії Мусаковської.
У ґрунтовній передмові до збірки Маріанна Кіяновська дає ключі до її прочитання: «Є книги з особливими властивостями: вони відображають наші уявлення про теперішнє і минуле. І є такі, які взаємодіють з майбутнім — через теперішнє, через вібрації та мерехтіння, через нас — чоловіків, жінок і дітей. У свою чергу, «Чоловіки, жінки і діти» — книжка віршів, здатних взаємодіяти. Суттєво, однак, що це концентрована і багатозначна поезія наприкінці епохи, написана «без телевізора». З модерністською за своєю природою установкою на міфотворчість».
Нещодавно Юлія Мусаковська провела серію презентацій збірки у різних містах України, зокрема, побувала в Тернополі. Каже: «Хочу донести й озвучити цю книжку. Проговорити те, що в ній та навколо неї», — отже, про це й поговорили.
ПРО НАПИСАННЯ
— Події останніх років, точніше, їхня кульмінація, були точкою неповернення: стало зрозуміло, що нічого вже не залишиться таким, як було раніше, а наше майбутнє буде іншим, аніж ми його собі уявляли. Думаю, ми складаємося з нас теперішніх, нас минулих і нас майбутніх; ми — це щось цілісне та комплексне. І ця книжка була спробою зрозуміти: чому все сталося так, як сталося, чому відбулися ці події та яке їхнє значення.
Постала потреба переосмислити все, починаючи від самого себе, закінчуючи соціумом і глобально-цивілізаційною площиною, потреба самоідентифікації та потреба зрозуміти, що буде далі. Ця збірка — своєрідний психоаналіз і самоаналіз. Це аналіз історії, але на рівні однієї людини, адже автор так чи інакше обмежений своїм світоглядом, своїм минулим, теперішнім і майбутнім. У книжці є текст «Тривожна валіза», де я заглядаю в історію своєї родини: в такий час як ніколи виникає інтерес до минулого — щоби нашаровуючи теперішнє, розуміти, куди рухаємося далі.
ПРО НАЗВУ
— Поєднання слів, використане для назви, є звичним для мови. Особливо часто його вживають, коли йдеться про жертв, так і кажуть: «Чоловіки, жінки і діти». Ця послідовність природна і не є чимось штучно створеним. Для мене ця книжка є дуже важливою — у ній відбувся перехід від «я» до «ми»: всі ці чоловіки, жінки і діти — це, власне, ті поняття, вкладені у «ми». Чоловіки, жінки і діти не можуть існувати відокремлено, у вакуумі — вони існують у структурі багатьох інших речей. Навколо них неминуче існує багато іншого. Тому цю назву можна трактувати як саму в собі та як частину чогось більшого. «Чоловіки, жінки і діти» — це штамп, який перестає бути штампом у певному контексті, яким є події останніх років.
ПРО ВПЛИВ
— Ця збірка мене виснажила — настільки довелося в неї енергетично вкластися. Але її неможливо було не написати. Після цієї книжки складно вдаються нові тексти. Таке відчуття, що я видихнула, і потрібно певний час помовчати. Якщо говорити про попередню збірку — «Полювання на тишу», то після кожного її тексту я могла видихнути, в ній між віршами є простір. А тут його немає, ця книжка — як одне пульсуюче, живе ціле, у ній вогонь та кров.
ПРО АРХАЇЧНЕ
— Концептуальна лінія книжки — спроба створити цих чоловіків, жінок і дітей заново, подивитися, з чого вони складаються. Спочатку — глина, з якої створено людину, в останніх подіях відбулося перетворення всієї нації, суспільства — в нашу глину заклався залізний каркас. Потім глина запікається у вогні.
У книжці є первісна, архаїчна площина. До того, як почалися болючі та важливі події, у мене загострився інтерес до архаїки. Це зовсім інша цивілізація, котра співіснує з нашою сучасною урбаністичною. Мені було важливо показати, що є речі, котрі співіснують, і це ті речі, котрі, здається, не можуть бути поруч у той самий час і практично в одному й тому ж місці. Якщо згадати текст зі збірки, який починається словами: «У жінок цього селища», то йдеться не зовсім про селище. Селище — це вся Україна, бо попри те, що ми вважаємо себе прогресивними та демократичними, скажімо в питаннях гендеру, ми реально позаду, якщо порівняти з іншими європейськими країнами.
Цей інтерес до архаїки, як я потім зрозуміла, був недаремним. Це несподіване бажання зазирнути в минуле означало, що щось має статися. Минуле насправді містить відповіді на багато запитань. Зокрема, важливим є питання: чому прогресивні зміни відбуваються не так швидко, як нам би хотілося?
ПОЕТ І ВІЙНА
— У такі часи поет має проговорювати те, що відбувається — так розшифровується багато речей. Також варто ділитися світлом, говорити про те, що надія є. І насамперед автор робить це з егоїстичних міркувань, для самого себе своєрідна психотерапія, а тоді вже транслює на аудиторію. Автор є ретранслятором і провідником. Іноді навіть здається, що втрачаєш свою ідентичність, що ти — призма, крізь яку проходить щось набагато важливіше.
Звісно, ці події я переживаю передусім як дружина та мати, тим більше — як мати хлопчика. Зараз матері хлопчиків мають особливий страх і тривогу, тому що виховують хлопців, котрі в майбутньому можуть піти воювати. Ми тепер думаємо про такі речі, про які раніше не думали — адже ні ми, ні покоління наших батьків не переживали війни. Ми розуміємо, що наші діти виростатимуть іншими. Вони вже мають опосередкований досвід війни, і він їх змінить. Думаю, вони вже матимуть свій металевий стержень. Ці зміни відбуваються, вони безповоротні. Попри те, хочемо ми того, чи ні.
СТРАХ І НАПРУЖЕНІСТЬ
Відчуття тривоги та страху стали частиною нашої буденності, чимось природним і практично нормальним. Якщо перші втрати сприймалися дуже гостро, тепер, хоч як це жахливо, вони стали частиною нашої реальності, й біль притупився. Це страшно. Ми звикли жити в стані війни.
Наша мова під час війни змінюється. Про це багато говорили й говорять. Мова війни спонукає до того, що люди вживають зовсім інші слова, із зовсім іншим емоційним градусом. Тривога, страх стали частиною мови. Багато імпульсивності, різких слів, які деякі автори в мирних умовах просто не дозволили б собі вживати, стали частиною повсякденної, а також літературної мови.
Важливо, щоби в нашу літературу не увійшла мова ненависті, щоби ми зупинилися там, де є тривога та страх, імпульси та інстинкти. Щоби ми не стали тими, що ненавидять у своїй мові. Іноді відчуваю дуже сильну потребу в гострих словах і фразах, а тоді говорю собі: «Стоп». Ми маємо розуміти, що реальність потребує різких дій, але важливо не отруїти ненавистю самих себе і мову.
Відсутність гострих країв у цій книжці спричинена тим, що я фізично перебуваю далеко від епіцентру подій. Знову ж таки, перебуваючи далеко від подій, іноді можна побачити big picture, зрозуміти, як це в загальному вплинуло й впливатиме на нас, зрозуміти, що відбувається навколо.
ПРО СПІВПРАЦЮ
Ця збірка, як глина, надавала їй форми разом з «Аграфкою». Вони сприйняли книжку як власну — вони її пережили та переосмислили, тому візуальні образи в ній дуже гострі, влучні та органічні. Ми кілька разів зустрічалися, говорили про рукопис. Концепція третього розділу — «Залізо» — народилася після обговорення, для нього написано однойменний вірш. На презентації збірки у Львові Катя Міхаліцина зауважила, що це вірш, який містить відповіді на багато запитань, що є у книжці, пояснює її концепцію, це своєрідний ключ.
Передмову написала Маріанна Кіяновська — це була її ініціатива. Для мене це дуже важливо. Передмова, на мою думку, є вагомим самостійним багатоплощинним твором. Те, про що написала Маріанна Кіяновська, стосується не тільки збірки, йдеться про глобальніші речі, зокрема, вона говорить і про текст як рушій змін.+
Розмовляла Анна ЗОЛОТНЮК
Коментарі
Останні події
- 11.09.2025|19:25Тімоті Снайдер отримав Премію Стуса-2025
- 10.09.2025|19:24Юліан Тамаш: «Я давно змирився з тим, що руснаків не буде…»
- 08.09.2025|19:3211 вересня стане відомим імʼя лауреата Премії імені Василя Стуса 2025 року
- 08.09.2025|19:29Фестиваль TRANSLATORIUM оголосив повну програму подій у 2025 році
- 08.09.2025|19:16В Україні з’явилася нова культурна аґенція “Терени”
- 03.09.2025|11:59Український ПЕН оголошує конкурс на здобуття Премії Шевельова за 2025 р
- 03.09.2025|11:53У Луцьку — прем’єра вистави «Хованка» за п’єсою іспанського драматурга
- 03.09.2025|11:49Літагенція OVO офіційно представлятиме Україну на Світовому чемпіонаті з поетичного слему
- 02.09.2025|19:05«Пам’ять дисгармонійна» у «Приватній колекції»
- 27.08.2025|18:44Оголошено ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка-2025