Re: цензії

Як значать німецькі медіа-дослідники — «узгоджене введення в оману читача» (Вольф Шнайдер, Пауль-Йозеф Рауле. Новий посібник з журналістики та онлайн-журналістики. — К.: Академія української преси, 2015).

Та й прямий ефір під питанням, бо мало хто здатний публічно свідчити проти себе — якийсь із великих хрестоматійних дотепників сказав, що язик даний для того, аби приховувати свої думки.

Єдиний із сучасників, хто зізнався, — Юрій Винничук: «Правди в моїх відповідях було обмаль» (Груші в тісті. — Л.: Піраміда, 2010).

До того ж правда не є літературним козирем, про що пишуть ті ж німецькі автори:

«Очевидно, шанси на те, що інтерв’ю являтиме собою захопливе читання, зменшується в міру того, як зростає його правдивість».

Відтак інтерв’ю схоже на змія-уробороса — їсть себе з хвоста. Чи можна його приборкати? Схоже, що так. Принаймні надію дають певні ринкові тенденції.

Природно, що в епоху блогопостів злободенність жанру інтерв’ю стрімко падає. Та попри те кількість книжкових інтерв’ю-збірок не зменшується, а зростає.

Можна пояснити цей парадокс двома чинниками.

Перший: лібералізація видавничого бізнесу дозволяє будь-кому випустити збірку інтерв’ю у вигляді книжки-візитки або й книжки-резюме.

Ось одна з таких: Віктор Яручик, «Розмова з літератором: Сучасна українська художня творчість в іменах» (Луцьк: Твердиня, 2015).

Головна проблема таких видань — їхня несфокусованість на читацькій аудиторії. Справді, годі сподіватися, що за цією книжкою полюватимуть поціновувачі Андрія Кокотюхи.

Тож його оцінки-меседжі та мемуарні окрушини (дві основні теми подібних інтерв’ю) дістануться не цільовій групі, а історикові літератури.

Звичайно, фахівець буде задоволений, але ж навіщо змушувати його буквально видзьобувати цікавинки з тексту, адресованого масовому читачеві?

А деякі з Кокотюхіних формулювань справді мали би напряму потрапити до масової свідомості, як-от: «Стан журналістики: вигаданому вірять, правду вважають замовною піснею з чужого голосу».

Або таке: «Популяризація читання. Наприклад: «Той, хто не читає, той дебіл!».

Те ж стосується й інтерв’ю з Василем Шкляром — наприклад, така його історіософська замітка щодо поразки українського війська у 1919-му:

«Тиф! Страшна епідемія поворотного і плямистого тифу викосила тисячі й тисячі наших вояків. Це був крах. Дехто з тодішніх старшин висловив певність, що пошесть в українську армію було занесено штучно.

Тобто підступний ворог застосував проти українців бактеріологічну зброю». Водночас, деякі висловлювання шанованого письменника й не варто тиражувати — приміром, таке:

«Сьогодні мірилом літературного успіху може бути лише читацька прихильність».

Геть порожня фраза, яку, з одного боку не можна перевірити, а з іншого (навіть коли припустити її питомість) — вона веде до сумнівних результатів: книжки Олеся Бузини мають не меншу читацьку прихильність.

Словом, це щось на кшталт мантри політиків про «народ». А мудрому народові університети зайві; у підтексті Шкляра — критика нам не указ.

До речі, в інтерв’ю академіка Миколи Жулинського є коротке, але напрочуд ємне пояснення «відсутності критики»: «Чистити «авгієві конюшні» сучасної української літератури охочих мало. Невдячна справа. І з морального боку, і не оплачується гідно ця робота. Ніяк!»

Тут же — про держпідтримку літератури: письменник — «не повинен служити. Але ти, державо, допоможи йому не служити, забезпечивши певні преференції для видання, розповсюдження і промоції української україномовної книжки».

Завважте: ані слова про бюджетне фінансування видавців або Спілки письменників, а лише про створення інфраструктурних правових умов книжкового ринку. У збірках інтерв’ю трапляються і такі глибокі речі — шкода, лишень, що не проговорені до рівня технологічної ясності.

Літературознавець В.Яручик тактовно самоусувається від коментарів.

Натомість автор іншої книжки, перекладач із французької Іван Рябчій (Двічі по десять: обличчя і голоси. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015) не утримується від оцінок, котрі, м’яко кажучи, не є експертними.

Наприклад, наводить міркування бельгійської літераторки Ірен Стецик про «Пінгвіна» Андрія Куркова: «Дуже подібне до Гоголя», — заявила пані письменниця...». Оті зверхньо-поблажливі три крапки з головою видають некомпетентність коментатора, бо Курков таки пересотаний Гоголем.

Перша частина книжки — інтерв’ю з десятьма письменниками Бельгії — вельми інформативна, позаяк тамтешня література не аж так добре відома нашому читачеві.

Та друга половина збірки — розмови з українськими персонажами — часом шокує.

Ось представлення «координатора численних проектів» Поліни Городиської: «Чувак!» Таке від неї почуєш найчастіше». Ясна річ, що саме така особа — «майбутнє нашої культури».

Оцінки — від стегна: «Не вважаю українську літературу аж такою «європейською»... На мій погляд, ми майже не маємо, що пропонувати». А трохи далі ситуацію оцінює Любко Дереш, більш обізнаний спостерігач: «Зараз імен, перекладених на іноземні мови, так багато, що говорити про «скрип» уже, як мені видається, не на часі — процес пішов, і за останні два роки він тільки посилився».

Утім Дереша до критиків також причислити важко; він, скажімо, зараховує творчість Марії Матіос та Оксани Забужко до історичної романістики — це як сказати, що в Бельгії говорять бельгійською мовою.

Зрештою, автор збірки інтерв’ю чесно зізнається у своєму аматорстві, коли йде на розмову до Валерія Шевчука:

«Відчувається, що мислить він не так, як ми. Є в цьому щось незбагненне, навіть страшливе».

Авжеж, Валерія Олександровича не запідозриш у комсомольському мисленні, яким пишається Рябчій («відчуваю себе... такою собі людиною-гвинтиком у величезному механізмі життя; гвинтиком, утім задоволеним своєю дуже скромною роллю; гвинтиком, який пишається своєю не пишністю і не дуже великою значущістю.

Адже саме з таких гвинтиків-шарнірів складається все навкруги; з них зліплено наше суспільство, наш світ»).

Либонь, ця перестрашеність і диктує інтерв’юерові безглузді запитання:

«Який період в українській історії є вашим улюбленим? До чого українська література буде подібна років через десять? Чи помер уже так званий сучукрліт?». Та хоч там як, подибуємо в інтерв’ю-збірках і крутіші екзерсиси: «Які ваші улюблені квіти й птахи?» — запитує у відомого літературознавця Микола Славинський у книжці «Колеги: шляхи та роздоріжжя» (К.: Дивосвіт, 2014).

Кращою з останніх книжок-візиток можна вважати дуже ергономічно (приємно для користування) зладжену збірку «Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу» (К.: Laurus, 2016).

Цей критик якраз вельми аналітичний у своїх запитаннях, що переконливо свідчать про його високу обізнаність у тонкощах літпроцесу.

Завдяки цьому вдається тримати співрозмовників у річищі професійної проблематики — навіть Оксану Забужко, стримати алюзії котрої, як відомо, вельми важко.

Ось, до прикладу, пара її міркувань, що їх сміливо можуть брати аспіранти для своїх дисертацій: «Це дійсно був протоекзистенціалізм, що на двадцять років випередив західноєвропейський, — оці всі наші київські хлопчики: Плужник, Підмогильний, Антоненко-Давидович.

Просто Україна зіткнулася з тоталітаризмом на півпокоління раніше од Європи, і література 1920-х відбила цей досвід... Якби Підмогильний написав свого часу все, що хотів, — тоді й я сьогодні писала б інакше. У нас просто була б інша література. Із зовсім іншою «мірою калорійності».

А ось рефлексія на присудження Світлані Алексієвич Нобелівської премії, котра також має потенцію перерости в цікаву монографію: «Гоголь... породив російську як світову літературу, а Алексієвич цей її період завершила, закрила.

Він прийшов у російську літературу ззовні, побачив «мертві душі» — і вжахнувся, а вона, дочка «совветского военнослужащего» і дитя толстовської гуманістичної традиції, зсередини цієї самої традиції і цієї самої «Утопії» чесно, анатомічно-скрупульозно задокументувала саму індустрію «умертвіння душ... Вивела нон-фікшен на романний формат».

На відміну од розглянутих збірок, з’яву котрих ініціюють головно автори-інтерв’юери, ринок поповнюється і другим типом книжок-розмов, що його нарешті стали продукувати великі видавці з чималим літпортфелем.

Це ефективна форма PR-підтримки не так навіть власного письменницького репертуару, як стимулювання масового читацького інтересу взагалі.

Первістком стала книжка Ірини Славінської «33 герої укрліт» (Х.: Фоліо, 2011), яка, до всього, візуально реформувала інтерв’ю-структуру: запитання інтерв’юера прибрані, відповіді згруповані за тематикою, поданою за абеткою. Далі ця форма вдосконалювалася у двох книжках І.Славінської «Історії талановитих людей» (К.: Брайт Стар Паблішинґ, 2014; 2015), де авторка намагалася отримати проблемно сфокусовані відповіді.

Цим шляхом іде й Тетяна Терен, авторка нинішнього двотомового номінанта «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» (Л.: Видавництво Старого Лева) — по досі найпрезентативнішого інтерв’ю-видання.

Зручний для спеціаліста формат, стильний дизайн, якісна поліграфія, повний колір (хоч фотографії, треба визнати, — просто слабкі: і репортажно, і мистецьки).

Головне — вдала реалізація задекларованого на початку авторського завдання, мало не психоаналітичного: «Зуміти розговорити і правильно відтворити. А головне — змогти почути... Чого боявся?.. Сказане може на щось вплинути і щось змінити».

Відтак добре відомі читачеві співрозмовники раптом постають у несподіваному ракурсі.

Ось Лариса Денисенко: «Ти як автор маєш переконливо виписати ситуацію, в якій хороший герой здатний на підлість... Людям легше прибрати каталізатори своїх проблем, ніж розібратися з собою».

Ось Оксана Забужко: «Письменник — це такий постійний детектив життя, який має його в себе чесно вбирати і перекладати на текст... Країні потрібні письменники — для якоїсь елементарної психологічної санації».

А це Юрій Іздрик: «Література — це розставляння правильних слів на правильні місця... За три секунди захопити увагу... Ліпше не зробити щось хороше, ніж зробити щось зайве погане».

Можливо, наступним видавничим кроком нарешті стануть книжки-дослідження: збірки інтерв’ю стосовно певних літпроцесуальних проблем, як-от: «Детектив», «Фентезі», «Письменник і влада», «Критика» тощо.

Принаймні, мікроінтерв’ю-антологію з теми «Поезія» можна укласти вже з цитат книжки Т.Терен: «Вірші — це фізіологія... Я справді на якомусь етапі покинула їх писати, хоча це не означає, що вони покинули мене» (О. Забужко); «Є сенс писати вірші, коли вони самі собою прийшли... Це спосіб побачити, як насправді все з усім пов’язано у цьому світі» (Ю. Андрухович); «Писання віршів — це коли ти абсолютно порожній, ти наче труба, через яку фігачать ці пазли... Це такий тетріс — все це летить, падає на тебе, ти ловиш, допасовуєш одне до одного, і так складається текст» (Ю. Іздрик).

Костянтин Родик