Re: цензії

На самому початку свого дослідження «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради» (К.: Самміт-Книга), яке повинно було б мати ефект бомби (але чи матиме?), його автор, відомий фінансист Олександр Савченко, прогнозує невтішний фінал своєї затії.

Мовляв, спершу його зазвичай розіпнуть на хресті національної гідності, а потім арену знову затягне ряскою «все благоденствує»:

«Я прогнозую, що люди, які щиро вболівають за Україну, в тому числі навіть українські націоналісти, спочатку будуть вважати автора українофобом».

А що ж буде далі? Кожному, звичайно, варто самому прочитати цей конспект здобуття Україною незалежності, але ще цікавіше простежити шлях, що веде до створення таких книжок.

Спочатку автор «Антиукраїнця» працював у Гарварді, де «розробляв економічні програми для нової незалежної України, яка ще перебувала у складі СРСР».

У той час він вважав, що економіка важливіша, і «глибока критика українців може зачекати», але «українство» в кожному з малоросів якось саме не проклюнулося.

Утім, сталося як завжди — суцільна зрада, масова корупція і «навіть вбивці Майдану не покарані».

Отже, читати цей памфлет, цю новітню історію України і програму дій на майбутнє варто з урахуванням досвіду «смолоскипової» нашої юності.

Тоді, пригадується, було чітко розмежовано, де політологи, а де літератори, і що треба казати для філологів, а що для нормальних людей.

Те саме в «Антиукраїнці», оскільки писана книжка для країни, «де меншовартість — це не виняток, а правило, де «професійно й успішно за владу борються лише злочинці, демагоги та зрадники», і тому, як було сказано про національне розмежування, «у мислячих людей виникає питання: чому так?», а в «пересічних українців питання трохи інше: що робити та як жити краще?»

Здається, чи не вперше від часів Міхновського нам запропоновано вибрати свою власну історію (так само, як на початку ХХ століття — Україну) — для хохлів чи для українців?

Тобто це поради відомого економіста, до яких свого часу прислухалися всі наші президенти з прем’єр-міністрами і який нині «ставиться до України нейтрально-об’єктивно, без сантиментів: це не її прихильник чи ворог, це об’єктивна особа».

Головне, що, награвшись у радника для того, хто не слухає жодних порад, крім власної кишені, автор у своїх тезах набув певної авторитарності (а також авторитетності?).

«Але мої висновки і поради активним українцям і владі мають бути прийняті на віру переважною більшістю українців, для яких це має бути Біблією чи Торою розбудови України», — ставить він умови співпраці з читачем.

А він, погодьмося, примхливий, наш читач, бо останні десятиліття виховали у ньому схильність не приймати на віру майже нічого — тоталітарна партійна школа давно вже позаду, а демократія продукує скепсис і зневіру.

«Якщо росіяни були схильні до централізації, покірності перед авторитетами (князями, боярами, церквою), до агресії та експансії, — підводить автор наукову базу,— то українці схилялись до децентралізації та анархії, непокірності та неповаги до авторитетів».

Утім, крім жорсткої позиції щодо малоросійського наповнення старих національних міхів, зауважуємо в «Антиукраїнці» також чимало компліментарних думок на адресу зазвичай давніх часів, які б мали надихати, нагадуючи, «чиїх батьків чиї ми діти».

Так, наприклад, автор порівнює запорізьких козаків із лицарями Мальтійського ордену, які отримали від Карла V острів Мальту, натомість українці мали свій власний острів Хортицю.

Хоч загалом масштаби в дослідженні не такі гігантські, і в детальному аналізі історії України — посеред геополітичної масштабності, як у розділі «Україна: від Київської Русі до СРСР» — маємо цілком локальні, але не менш важливі за своєю відвертістю рефлексії.

Знов-таки, на тему «Чому развалився Радянський Союз і відродилася Україна», або «Перемоги і зради: від Майданів до контрреволюцій».

Утім, хоч би які детальні та прискіпливі були висновки, але вони все одно лишаються образливими для щирого загалу новітніх часів.

І доля українців в імперії Габсбургів, «яка об’єднала і дала поштовх до розвитку таким українськім регіонам, як Галичина, Буковина та Закарпаття», була краща, натомість ми тут, у Слобожанщині, виходить, самих лише братців-тарасівців виховали, які листи до братів-галичан писали, та й взагалі, «брак лідерства, хуторянство і розбрат — ці риси української нації не дозволили їй перемогти комуністичну Росію у боротьбі за незалежність».

В «Антиукраїнці» Олександра Савченка взагалі чимало бухгалтерського завзяття, що межує з ревізією всеукраїнського масштабу.

Наприклад, підраховується те, що не вдалося зробити національно-патріотичним силам за період незалежності, і скільки точно мільярдів захапав, втікаючи, Янукович.

Чому Україна не стала членом ЄС?

Чому вона стрімко опинилась найбіднішою країною Європи? Відповідь для вищезгаданої демократії невтішна.

«На мою думку, головною проблемою українських національно-патріотичних сил була слабка воля до влади, — зазначає автор, — ми більше любили Україну, свободу, демократію, ніж владу, яка б гарантувала їх збереження. В українських націонал-патріотичних силах романтизм домінував над раціоналізмом, а слово — над ділом!».

А як треба, знаєте? На жаль, ніяк, оскільки в Європі, куди прямуємо, все вже вирішено за нас. По-друге, це все ж таки наукове дослідження, а не «десять заповідей націоналіста».

І висновки, чесно кажучи, аж ніяк не компліментарні щодо будь-кого з президентів чи загалом очільників, як-то кажуть, України — чи то за минулих часів, а чи вже сьогодні.

Наприклад, щодо періоду В.Ющенка, «який швидко став заручником потужної олігархічно-корупційної системи влади в Україні», автор категорично стверджує:

«Усі політичні та державні діячі того часу навіть не ставили питання про зміну тотально-корумпованої системи влади: вона їх влаштовувала».

Наприкінці, мабуть, найцікавіше, тобто не про меню, а про рецепти. Скажімо, як можливо поміняти систему влади в Україні? Згори чи знизу? Правильно, збоку. «На мою думку, є лише два шляхи радикальної зміни системи, — дізнаємося ми з «Антиукраїнця».

— Перший: з «верхів» виганяють олігархів, другий — встановлення авторитарного режиму, як «Піночет у Чилі, Лі Куан Ю в Сінгапурі та Саакашвілі в Грузії». Головне, як завжди, не переплутати послідовність.

Ігор Бондар-Терещенко