Хірург просто робить механічні рухи. Проблеми виникають на емоційному рівні, — каже британський хірург Генрі Марш, 67 років. Презентує у Львові свою другу книжку "Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга". Вийшла у "Видавництві Старого Лева".

— У мене є колега, який також хірург і має ліцензію пілота. Він казав, що коли ти вчишся керувати літаком, то інструктор сидить поруч і може в будь-який момент допомогти. Поступово перестає втручатися в процес навчання. І наступає день, коли треба летіти самому. Шалено пітнієш, серце вистрибує. Так само в операціях. Озираючись на сорокарічну кар´єру, можу сказати, що найважче у роботі хірурга — це спілкуватися з сім´ями пацієнтів, якщо щось в лікуванні пішло не так.

Генрі Марш 23 роки регулярно відвідує Україну. Провів десятки операцій на мозку. Консультує ­вітчизняних нейрохірургів.

Ви багато часу присвячуєте навчанню лікарів у різних країнах світу. Чи виникають якісь проблеми?

— Приїхавши до України, я мав саме таку мету — навчати молодих лікарів. Попри те, що вони вже мають достойний рівень. Тому я намагаюся не оперувати сам. Коли я навчаю хірургів у Британії, то намагаюсь визначити, який об´єм роботи вони повинні виконати. Якщо я стоятиму у них за спиною і постійно вказуватиму, то вони багато чого не навчаться. І знову постає проблема: у мене є обов´язок перед пацієнтом. Але разом з тим у мене є обов´язки перед майбутніми пацієнтами моїх учнів. Як у такій ситуації дати собі раду? І саме про це я говорю у новій книзі.

Після вашої першої книги "Історії про життя, смерть і нейрохірургію" на вас звалилася шалена популярність. Чим це пояснюєте?

— Багато лікарів до мене писали свої мемуари. Але це було вихваляння. Я написав про помилки, які робив у своїй практиці. Також розповів про свої переживання від смерті пацієнта. Страшно, коли хворий бачить, що лікар боїться проводити над ним маніпуляції. Від самого початку кар´єри медики звикли вдавати, що впевнені в собі. Моя дружина Кейт Фокс — відома антрополог у Британії. Нещодавно вона здавала кров. Процедуру проводив молодий лікар. Кожен медик пам´ятає, як він вперше брав кров у пацієнта. Ми залишаємо сліди — синці та крововиливи — щоб це запам´яталося надовго. Цей молодий лікар те саме зробив з моєю дружиною. А потім він сказав, що вибачається, бо брав аналіз вперше. І тоді їй стало страшно. Він мав сказати: "У вас жахливі вени, це складно зробити".

У книжці ви багато говорите про те, що найважливіше у вашій роботі — прийняти правильне рішення.

— Лікарі мають справу не з фактами, а з припущеннями. Коли я роблю прогнози стосовно операції, що 99 відсотків успіх і один ні, мої пацієнти повністю довіряють мені. Але коли хворий помирає під час операції, рідні кажуть: ви нам обіцяли вдалий результат. Так, але нагадую про один відсоток. Якщо ми поглянемо на сто однотипних операцій, лише тоді буде видно, чи я прийняв правильне рішення. У сучасному світі аналіз проведених операцій стає все важливішим. Тепер, зайшовши в Інтернет, можна подивитися на рівень смертності у того чи іншого лікаря. В Британії зараз є обов´язкова статистика неочікуваних смертей. Публікують щомісяця в кожному госпіталі. В Британії найчастіше пацієнти не переживають операції на серці. Хоча після таких все просто: пацієнт або виживе, або ні. Але з мозком не так. Якщо щось пішло хибним шляхом, то пацієнт може не померти, а залишитися недієздатним. Я не думаю, що найстрашніше — це мати паралізовану ногу. Якщо фронтальна зона мозку пошкоджена під час операції, то відбудуться зміни в особистості. Ні сім´я, ні друзі не впізнаватимуть в пацієнті людину, яка була до лікування.

Минула книжка була присвячена медицині. Чим ця відрізняється?

— Торкаюся й інших тем. В одному розділі я розповідаю про свою роботу в Непалі. Там катався на слоні. Вони мають значно більший мозок, ніж люди. Але структура органа у нас різна. У слонів чотири відділи, а в людей на один більше. За останні десятиліття з´явилося багато досліджень, що ці тварини мудріші за нас. Слони та шимпанзе можуть впізнавати себе у дзеркалі. Це перевіряють так: слонові на лоба чіпляють наліпку і перед дзеркалом тварина намагається її зняти. Це значить, що впізнає своє відображення. Також розповів про своє хобі — я столяр. Ще в книжці я пишу про свій страх. Боюся, що прийде день, коли мені буде нічим зайнятись. Хірургія — це залежність. Я злякався, чим я буду заповнювати на пенсії той час, який раніше займала робота. А це шість днів по 10–12 годин на добу. Я купив майже вщент розвалений будиночок біля Оксфорда. На вигляд такий, ніби пережив кораблетрощу. В котеджі до мене жив чоловік упродовж півстоліття. І він ніяк не міг позбутися сміття. Перші роки після купівлі будиночка я був справжнім археологом, проводив розкопки непотребу. Також я розповідаю, що був пацієнтом у божевільні. В Британії модно говорити про свої проблеми з психікою. Навіть принц Гаррі нам розповідав.

Що ви порадили б майбутнім українським медикам?

— Читати багато книжок. Про медицину, навколомедичні теми. Також написаних пацієнтами про їх досвід лікування. Бути лікарем — великий привілей. Треба заслужити довіру і повагу. У нас є відділення, де лежать хворі без свідомості, з включеними апаратами штучного дихання. Їхні сім´ї ставлять фотографії цих пацієнтів на столиках біля їх ліжок. Щоб нагадати нам, лікарям та медсестрам, що ми маємо справу не з непритомним тілом, а з людиною. Я знаю про медичний коледж у США, в якому намагалися збільшити рівень співчуття до пацієнтів. Студенти проводять розтини. Це гарний спосіб навчитися анатомії. А також це — момент прийняття і переживання, що таке смерть. Коледж змушує студентів-медиків зустрічатися з рідними тих людей, які стали тілами для навчання. Коли вони розтинатимуть, думатимуть про cім´ї, з якими спілкувалися.

Впродовж останніх двох років працюю в Непалі. Маю справу з неосвіченими селянами. Вони сприймають лікаря не менше ніж Бога. Але якщо операція не вдалася, то він для них перетворюється на диявола. І буває, незадоволені сім´ї вбивають медиків. Під час мого останнього візиту в госпіталі потрощили всі вікна. Коли давав лекції у пакистанському Карачі, зі мною ходив озброєний охоронець. Там хтось із родичів оперованого може стояти за дверима з автоматом Калашникова. Відкрито заявляють: якщо щось піде не так із пацієнтом, з його лікарем станеться те саме.

Катерина ЛУК´ЯШКО