Re: цензії

У львівській Книгарні «Є» відбулася перша презентація нової поетичної книги Остапа Сливинського в художньому оформленні Леся Панчишина «Зимовий король». До збірки увійшли як нові віршові історії, так і вже відомі читачам. Разом із модераторкою зустрічі Гаською Шиян говорили про самокритику, літературні транси та важливість недоговореного. До вашої уваги кілька цитат автора.

Що не зумів Адам, проте зміг король: «Поетична книжка має приносити естетичне задоволення, читач повинен хотіти взяти її зі собою. Не особливо орієнтуюся у пластичних видах мистецтва, тому зовнішній вигляд збірки повністю довіряю видавництву. Лиш раз було, що забракував обкладинку – а до книги "Адам", вона зібрала у себе усі кліше-уявлення про "львівського автора": трамвай, бруківку, вежу Корнякта і таке інше... А тут мені приходили короткі месиджі від головної редакторки "Видавництва Старого Лева" на кшталт: "Художник малює дерева". Я уявляв, як ці дерева виростають, і жодним чином не втручався. А коли побачив їх, то заблукав у цьому психоделічному лісі..."Зимовий король" – найкрасивіша моя книжка».

Про відтінки смаків і насолод: «Подруга якось порівняла поетичну книгу з коробкою цукерок. Гадаю, це дуже влучне порівняння – ви не їсте усю коробку одразу, дістаєте по одній цукерці, смакуєте, насолоджуєтеся. Так і з віршами».

Про допінги: «Я залежний від музики: пишучи, завжди щось слухаю. Можу місяць прослуховувати один й той самий трек, і щоразу чую в ньому щось нове. Мабуть, хтось би збожеволів від такого, а я постійно знаходжу в одній композиції щось цікаве».

Коли вірш, дещо більше, ніж вірш: «Вірш як жанр – наче вершина айсберга. За кожним віршем ховається видима історія і невидима – щось, для чого тобі забракло слів».

І ще трохи про допінги: «Ми живемо у світі фрагментаризації, фастфуду та високих швидкостей. Нам бракує часу на все, зокрема і на читання. То чому ж люди так люблять читати романи, а проза популярніша за поезію? Річ у тім, що нам потрібен "наративний транс", хочемо, щоб оповідь нас "залила". Проза сама "веде" читача, нам не потрібно нічого доповнювати й домислювати. А для того, щоб досягти трансу від вірша, у нього потрібно інвестувати свої зусилля. Мабуть, тому людям без фантазії і бекґраунду складно розуміти поезію. Це як із різними видами наркотиків: від канабісу майже усім однаково добре, мислення працює мілко, проте ти позбуваєшся душевного тягаря. Тоді як тріп від галюциногенів залежить від безлічі факторів, а найбільше від того, що коїться в голові у того, хто їх вживає. Вірш – це галюциноген, який привідкриває людині те, що вже у ній закладено».

Про процес: «Починаю писати, коли у голові вже є готова історія, коли точно знаю, що й про кого я хочу розповісти. Це свого роду оповідання у віршовій формі».

Про важливість контекстів: «Є деякі речі, які мені як автору важливо сказати. Але, якщо говорити від першої особи, вони звучатимуть претензійно і фальшиво. Проте, якщо сказати від імені персонажа – вони стають переконливими, бо перетворюються на частинку особистісної історії. У вуста персонажа можна вкласти щось банальне, наївне – і воно набуває актуальності та цікавих відтінків завдяки особистості героя й контексту».

І про самокритику: «Поет мусить бути істотою самокритичною, інакше ризикує стати смішним та пафосним».