Іван Андрусяк зі своїми «неможливостями мови» оселився на хуторі Витівка і вирощує там овочі, фрукти та авторитет, насолоджуючись красою мовчазної природи, редагуючи чужі тексти та пишучи книги для наших дітей. Усе це у нього прекрасно виходить. Сприяє цьому, бо живе поруч, ще один, теж уже дитячий письменник Сергій Пантюк. Інколи вони разом ходять по гриби, готують смачні обіди чи вечері, перехиляють по чарчині чаю та згадують буремні дев’яності із їх шаленим життям та неймовірними пригодами. Правда, про це вони не пишуть, бо дітям таке читати не можна. Тільки 18+.

Після таких вечорів Іван згадує, що він дорослий поет і пише серйозні вірші. Оскільки, я так думаю, натхненних вечорів не так уже і багато у нашому житті, то і тексти з’являються не часто. Саме тому ця книжка писалася десять довгих років «часу повзучої третьої світової, яка ще нібито тиша, хоча насправді вже війна». Саме тому і назва така.

Між нами, снігурами, – ця зима

червоно-чорна – і її нема, –

ані снігів, з якими відступати, 

ні тиші, що згорнулася в клубок,

чатуючи на кожен другий крок,

з яким бряжчать на грудях автомати.

Це із вірша «Стрітення», присвяченого Борисові Гуменюку, що пропав безвісти на цій страшній гібридній війні, у цій світовій тиші.

Не можу пояснити чому, але це чи не єдина поетична книга, яку я почав читати із першої сторінки і не перегортаю жодної, поки не прочитаю попередньої. Зазвичай я розгортаю поетичну збірку посередині, відтак випадковим, як модно тепер говорити – рандомним, способом обираю наступний текст. І коли прочитаю отак з десяток сторінок, тоді вже можу відкрити першу. А тут – одразу з першої. Певно це тому, що знаю Івана давно і ціную його глибоке поетичне письмо, що не розчаровує ніколи.

Сніг не змиває кров, а лише приховує.

Кров змивається кров’ю – а далі око за око…

І тоді нас дубасять кийками й чужою мово –

І кажуть, що все це було випадково і ненароком.

Яскрава образність та нетривіальна метафоричність спонукають до роздумів, заглиблюють у минулі тривоги, що не резонують із болями, а викликають розуміння того, що все відбувалося і відбувається так, як і має відбуватися. Бо є якась закономірність, накреслена лініями нашої долі вищими силами, непідвладними нам.

це майже так само як те що буває коли

поезія вже не потрібна – так само – нікому

і ти забуваєш про неї виходячи з дому

немовби свідомо – і раптом – виходячи з гри

Але поет не виходить із гри. Навіть коли здається, що у нього немає козирів узагалі, він ходить конем, ламаючи правила та піднімаючи гру на новий, вищий інтелектуально-духовний рівень. Бо

…Той

Хто смертю смерть подолав

знає 

що після котроїсь наступної сливи

ти все таки

незважаючи ні на що

неодмінно мусиш

скуштувати яблука

На обкладинці книги «Третя світова тиша» художник зобразив мушлю. Він прочитав книгу і вловив її сутність – справжня тиша може бути тільки всередині мушлі. Тобто, ти мусиш сховатися, закритися, забарикадувати вхід-вихід і слухати тишу. Чи стукіт власного серця і пульсацію крові у нетрях душі. Чи слухати війну, бо ж тиша – то майже війна. І вона не може бути тільки зовні твоєї мушлі. Вона так само, як і стукіт серця, звучить усередині тебе, усередині дому, за мурами твоєї фортеці – у всьому світі. Бо ж тиша ця світова і всепроникна.

коли вода іще тривожна

але вже звикла до тривог

шукає Бога – але Бог

не знає чи вона спроможна

Його знайти –

                    тоді приходь

і дуй на воду дуй на воду

хай у всесильну прохолоду

пірне розпалений Господь

Життя на хуторі Витівка дало Іванові Андрусяку те, чого не було у нього раніше. Точніше – не так. Воно у нього було завжди, та не було настільки яскраво вираженим. А тепер не помітити цього просто неможливо. Це повне єднання поета з природою. Він настільки ужився у цю гармонію городу-саду-лісу, що трава і дерева ніби продовжують його нерви, ніби соки до верхівок абрикосів течуть Івановими жилами, а метелики і джмелі своїми помахами крил допомагають чоловікові дихати і писати. Поет відчуває тишу-війну із її повітряними тривогами та вибухами бомб не тільки усім своїм тілом, але його продовженням, корінням у землі, що обійняло-обплутало всю планету. Саме тому його глибинно та ментально українські тексти, можуть бути близькими і зрозумілими і людям у Сирії, Єгипті, Венесуелі… Чи у Польщі, над якою теж періодично літають не птахи та метелики, а ворожі літаки і дрони.

горіла тиша – віриш або ні

я чув її коли вона горіла

у білому диму сама нещадно біла

так голосно вона мовчала у вогні

Читаю книгу і ловлю себе на думці, що і її, цю мою думку, записав Іван:

отак і повіриш

у те що триває

але не існує

Світову тишу за день не переслухаєш, не перебудеш. Тому занурюєшся у неї все глибше і глибше, пробуючи напитися так, аби не захлинутися. І не відбуваєш цю поезію, а набуваєшся в ній. І вона набувається тобою. 

Вир сенсів засмоктує тебе, аби викинути на іншому боці реальності. Цілком можливо, що інша реальність – це життя на хуторі Витівка. Там немає шалених темпів буття, немає натовпів читачів, які відривають тобі рукави щоб отримати автограф, немає маніпулятивних єдиних новин, немає нічого того, що маємо ми. Є тільки страх. Страх на Витівці не такий, як усюди, не типовий, а такий, який дає надію на те, що війна таки закінчиться і все буде Україна.

Страх того, що війна уже прожила 

Це літо замість мене – наперед.

Літа шахед – але цвіте ожина.

Цвіте ожина – що їй той шахед?!

15.02.2026