«Скажіть, як можна любити їх, коли вони не люблять навіть себе?
Скажіть, як можна відкритися світові, коли він, як величезний вулик, заліплений воском? Тих сотів, тих відрубницьких хуторів несть числа…Куди не ткнешся, потрапиш пальцем у небо.
…………………………………………………………………………………………………………………..…….
Не знаємо, не знаємо. Слід бігти далі, заробляти гроші, ввечері розважатися, вдень знову заробляти, місяцями заробляти, щоб відкласти на пристойний літній відпочинок, потім знову заробляти, щоб поповнити втрачене влітку, вечорами розважатися. Двері до насолод відкриті, ти кайфуєш, не забуваючи про завтрашнє заробляння, завтра, заробляючи, думатимеш про вечірні насолоди.
Так триватиме тиждень і місяць, рік і десять, сорок і п’ятдесят, нарешті ти постарієш, не зможеш заробляти, трохи хворітимеш, близькі будуть приховано дратуватися, бо їм треба заробляти на вечірні розваги і літній відпочинок, відтак ти помреш, приберігши відкладене із заробітків на свій похорон, твій син чи дочка на другий день знову спішитимуть, бо треба заробляти, не можна гаяти часу – відтак вони поволі старітимуть, багато витрачатимуть на ліки, медицина може чимало, але не все, потім тихо помруть, утомившись і від ліків, і від насолод.
Їхнє знамено підхоплять діти (…)»
Степан Процюк видається мені героєм казки, яку вже всі забули: про лицаря, який прагнув повернути людям Любов. Хоча, здається, не він перший. Якщо вже сягати глибин, то вся біблейська історія ( від Адамадо Христа) є нічим іншим як прагненням повернути Любов.
Так жорстко і тяжко писати про втрату цього почуття і його пошуки вновітній українській літературі могли писати лише одержимі. Таких знаю двох: Антона Морговського (1957-2001), один з останніх романів якого так і називався «Нелюбов», і Олеся Ульяненка (1962-2010), кожен з романів якого був присвячений сій темі. Обидва згоріли, добровільно принесли себе в жертву Любові… Відійшли незрозумілі загалу, і з дивним відчуттям вини кожного із нас за їхню жертовну смерть.
Процюк іде їхнім шляхом. Шляхом самоспалення? Шляхом приреченої самотности. Не винен він у тому, що тяжко і незрозуміло для багатьох пише. Бо називає речі своїми іменами. А це привілей – пророків, апостолів, одержимих. Аж ніяк не живих людей. Тим більше українських письменників, яких ніхто не чує, і які вмирають не так від чужої байдужости, як від луни власного крику.
Я не говорю про сюжетні лінії (їх принаймні дві: успішного науковця і журналіста Василя Величка (ВВ) і колишнього вчителя Івана Сороченка), про фактичну відсутність дії як такої, яку заміняють монологи-монологи-монологи. Не говорю про окреслені драматичні й трагічні долі жінок (Анни, Людмили, Тетяни, Тамари). Тому що перед нами не роман дій, а роман ідей. Він більше публіцистично-есеїстичний, аніж художній. Тут більше психології, аніж дії. Але це той варіант Процюкової панщини, якої він не годен лишитися.
Всі Процюкові книги до сього роману (а біографічний роман про Стефаника написаний після «Руйнування ляльки», хоча книгою вийшов на декілька місяців раніше) є нічим іншим як авторським «Репортажем із царства нелюбові» (так називалася одна із ранніх повістей Процюка).
Нас дратує те, що Процюк не завуальовує проблем нашого індивідуального і колективного буття, а розкриває як на долоні? Те, що власник сайту «Вікілікс» зробив нещодавно, – розкрив кухню європейської політики, про яку і так всі знали або догадувалися, але робили пристойний вигляд, се давно робить Процюк в українській прозі. Давно, вперто, приречено.
Інколи мені шкода Степана Процюка. Шкода його таланту, шкода його одержимости, шкода його мазохістичної багалітньої спроби повернути людину до основ її буття. Йому би легше писати, може і жив би легше. Йому би не зациклюватися на людській нелюбові, берегти більше власне ще не розтрачене уміння любити. Не виходить. І не вийде. Бо він є героєм Казки про лицаря, який прагне повернути людям любов. Герой казки має перемогти або загинути. Хоча, якщо це справді Казка, а Степан Процюк герой її, то, звичайно, що він переможе. Принаймні не спокуситься Феєю-пожирачкою людських душ. А порятувавши себе, він також й іншим дає надію…

Євген Баран