Re: цензії

Після читання, що пройшло в останні травневі вихідні в кельнському Центрі імен Лева Копелєва, ми говорили з Оксаною Забужко про її книгу, переклад і новітні враження від Німеччини.

Deutsche Welle: З якими враженнями Ви залишаєте Німеччину, як сприймала Вас і Вашу книгу тутешня публіка ?

Оксана Забужко: Публіка була скрізь дуже доброзичлива, дуже зацікавлена. Але й дуже мало поінформована про те, що є Україна, не як політична одиниця на мапі, представлена сумнівними персонажами політичного Пантеону, а як культурна реальність, зі своєю історією і зі своєю окремою історичною долею. Тут ще стільки неораного поля! З іншого ж боку, зрозуміло, що це – давня німецька тема, як кажуть деякі німецькі інтелектуали, проблема «Східного фронту». Це таке змішане почуття страху й вини перед Сходом, яке зберегли німці і в другому, і в третьому поколінні. Вони ж тільки тепер починають, зважуються подорожувати на Схід. У німців же теж є свої скелети в шафах, свої родинні історії і свої покинуті секрети. І в ході цієї поїздки деякі такі німецькі історії мені вже довелося вислуховувати. Після виступів мені починали сповідатися з історії своїх батьків і дідів, які траплялися, от, власне, на Східному фронті. Це теж могло би скласти окремий роман, але писати його вже не мені.

DW: Як сталося так, що перший переклад «Музею покинутих секретів» був зроблений саме німецькою мовою?

Це заслуга видавця, який завжди грає вирішальну роль у долі перекладної книжки. «Дрошль» ( австрійське видавництво, що видало «Музей покинутих секретів» німецькою - DW) після поміркованого – не будемо розкидати пальці й видавати бажане за дійсне, як часто роблять українці, коли хваляться своїми закордонними кар´єрами – успіху «Польових досліджень з українського сексу» в Німеччині були пропозиції на другу книжку від багатьох інших видавництв, і «Дрошль» хотів мене «затримати» для себе. Вони авансом купили права на наступну книжку, не знаючи, якою вона буде, не знаючи, про що вона буде, абсолютно не уявляючи собі, скільки часу вона займе. Вони терпляче чекали, а я порушувала всі домовленості, бо спершу була ідея, що я подаю готовий рукопис українською мовою у 2007 році. Тому це є, зрештою, перевага – працювати з таким видавництвом, яке, як кажуть німці, є «klein, aber fein» (маленьке, але миле - DW), де збереглося оце старомодне трепетне ставлення до літератури взагалі і до книжки зокрема, де діють не тільки маркетологічні стратегії.

Те, що «Музей покинутих секретів» з´явився друком німецькою буквально через десять місяців після виходу у світ українського оригіналу, – цілковита заслуга винахідливості видавництва «Дрошль». Далі буде наступна партія перекладів, вона готується одночасно чеською, польською, російською, англійською…

DW: Ваші тексти почасти непросто читати українцям. Тобто можна собі уявити, що й перекладати їх теж непросто. Як складалася Ваша співпраця з німецьким перекладачем?

Думаю, що з Александром Кратохвілом мені дуже пощастило, судячи з відгуків німецьких читачів. Вони кажуть, що книжка втягує з першого речення, з першої сторінки і читається на одному диханні. Також не слід забувати, що німецька публіка літературно більш підготовлена, ніж українська, німці літературно «просунутіші». Вони все-таки вивчають Томаса Манна і подібних йому класиків з важкою мовою ще в школі й з повагою ставляться до ускладненого тексту, розуміючи, що якщо він такий, то це не тому, що авторові так хочеться, а тому що, очевидно, те, що він хоче сказати, не виходить сказати у простіший спосіб.

Але окрім всього іншого, Александр Кратохвіл виявився людиною надзвичайно чуткою. З особистого спілкування, можу сказати, що у нього прекрасне почуття гумору. У нас було кілька «робочих сесій», коли ми просто з´їжджалися докупи, сідали поруч зі своїми ноутбуками і працювали так цілий день без перерви на обід. Я побачила рівень заангажованості, рівень глибини занурення в текст і того, що людина дійсно старається пропустити це через себе, так, як це має бути.

DW: Одним з перших сучасних письменників українських, яких переклали німецькою, був Юрій Андрухович. Відомо, що він сам добре знає німецьку й може « перевірити » переклад. Наскільки важливою, на Вашу думку, є така « перевірка »?

Як правило, автори з «недовідкритих» літератур редагують свої переклади, принаймні, основними мовами, і настільки, наскільки можуть це зробити. Я з цього приводу перестала комплексувати, коли у 2006 році моя книжка вийшла у Швеції одночасно із виходом шведською «Снігу» Орхана Памука. У нас було одне видавництво і один редактор і дуже схожа ситуація. У Швеції є один перекладач з української на шведську, який якраз тоді був зайнятий, тому мою книжку перекладали з російського перекладу. І є один перекладач з турецької на шведську, який також в ту пору був зайнятий, і тому Памука перекладали з англійського перекладу. А англійський переклад вичитувала Памукова дружина. Отут нарешті аналогії закінчилися, і я йому позаздрила. Бо до цього моменту аналогії між українською і турецькою літературами і їхніми мірами поширення на Заході йшли, можна сказати, паралельно, а от гендерна різниця лишається нездоланною, бо мій чоловік не вичитує моїх перекладів іноземною мовою, я мушу, на жаль, і це робити сама.

DW: Ви дуже добре володієте англійською. І німецькою, судячи з читань, також …

Не настільки добре, щоби самій себе редагувати, але настільки, щоби зауважувати помилки під час читання. Все-таки це вже другий німецькомовний тур. Перший був в Австрії, коли книжка вийшла восени. Нині презентували друге видання, бо перше розійшлося за три місяці. Видавництво мусило повторювати тираж і було з цього приводу страшенно щасливим: все-таки книжка велика, товста і дорога, вони не розраховували на такий успіх.

Перше турне ми робили якраз із Александром Кратохвілом. І в процесі читання, коли сидиш на сцені і слухаєш, стежачи за німецьким читанням, дивишся і порівнюєш. Я можу прочитати, скажімо, рецензію на себе в німецькій газеті, можливо кілька разів вдаючись до словника. Але художню літературу по-німецьки я не читаю, це забрало б у мене занадто багато часу. Але деякі помилки по ходу все-таки траплялися. Так що жоден переклад ніколи не є абсолютно закінченим, так, як не буває закінченим ремонт у квартирі.

DW: На читаннях ідеться передусім про літературу. Але важко не помітити, що під час таких заходів українських письменників в Німеччині лише частина питань від публіки стосується саме книг . Натомість надходить дуже багато питань про політику й ситуацію в Україні. Чи не набридає « пояснювати » Україну за кордоном ?

Це неминуче, бо людям потрібно розуміти те, про що вони читають. Скажімо, в Базелі є своя традиція літературних вечорів: туди приходить, як правило, поштива, літературно «просунута» швейцарська публіка, котру, швидше, цікавлять аналогії між Оксаною Забужко і Ельфрідою Єлінек під оглядом літературного тексту, аніж те, як реагують на книжку Оксани Забужко українські політики і що взагалі відбувається з ними та з Україною. Тому буває по-різному,. Коли аудиторія приходить довідатися не тільки щось про книжку, але і про країну, яку представляє автор, - це теж неминуча частина роботи і частина професії. Тим більше у випадку такої книжки, як «Музей…». Книжка охоплює початок 2000-х років і ситуація, в якій опиняються головні герої, не надто відрізняється від ситуації, в якій сьогодні почувають себе мільйони українців. Тому, я думаю, немає нічого лихого, коли цю тему продовжують своїми запитаннями слухачі.

Розмову провела Леся Юрченко