Учора ввечері невідомі здійснили напад на одного з координаторів харківського євромайдану Дмитра Пилипця. Побили, завдали кілька ножових поранень. 

Позаминулої ночі спалили автівку євромайданівців. Уже другу, між іншим. До цього розгромили штаб євромайдану. В центрі міста. Той, хто називає себе мером Харкова, зранку навіть приїхав перевірити, чи справді розгромили, пояснив, що випадково проїздив повз.

Його поведінка загалом стає все більш агресивною й усе менш прогнозованою. За роки перебування при владі він, схоже, загалом утратив відчуття реальності, перебуваючи в штучно витворених декораціях свого інстаграму – спортивні зали, вдячна масовка, безлика обслуга. Розмовляти з опонентами він не вміє, тому воліє робити вигляд, що їх немає. Або просто нищити.

Коли все ж оточення дає збій і доводиться таки мати справу з незгодними (ну, там на засіданнях, на прямих ефірах – варіантів не так багато, але вони все ж трапляються) – втрачає рештки витриманості й впадає в істерику.

Загалом, як на дорослого чоловіка, який чогось у своєму житті досягнув, виглядає надто вже нервово. Не рятує ні офіційний костюм, ні офіційний статус. Статус загалом річ відносна – жодне посвідчення в кишені, жодні тоновані вікна автомобіля не позбавлять тебе твоєї сутності.

Можливо, саме тому він, ніби мантру, повторює фразу-паразит – "я, як харківський міський голова". В кожному реченні, про що б не йшла мова, ніби сам собі нагадує цілий час. Можливо, з цієї причини він так нервово й реагує на тих, хто з ним не згоден. Істерить, бреше, залякує. Всі ці нічні напади з подальшим відмежовуванням, удари зі спини. Певне, йому не подобається, що хтось його не боїться, ясно, що він до такого не звик.

Не знаю, чи він розуміє при цьому, що викликає не страх, а ще більше неприйняття, все сильнішу ненависть. Не певен, чи він усвідомлює, що давно й безнадійно перейшов ту межу, після якої можна розраховувати на спокійну пенсію та розмірені прогулянки вечірнім парком без охорони. Підлість не викликає страху.

Підлість викликає бажання її позбутись. Тому, нападаючи нині на мирне населення, тероризуючи громадян, вони досягають зворотного ефекту – вже ніхто не розійдеться по домівках, в очікуванні свят чи там наступних виборів. Ті, хто вийшов на вулиці й на кого вони влаштовують сьогодні полювання, знають, із ким мають справу й чого їм слід очікувати.

А головне – вони знають, за що стоять і чого вимагають. Стоять вони передусім за усунення від влади всієї цієї нереалізованої неадекватної шушери, яка намагається говорити від імені міст, регіонів та цілої країни. Вимагають змін. А коли ти чітко знаєш, чого хочеш і як цього досягти – ну то чого ти будеш боятись? Бояться невпевнені, бояться легковірні, бояться ті, хто боятись звик. У всіх інших випадках – ця влада не заслуговує навіть на страх. Лише на ненависть. Лише на повалення.

І ще, до харків´ян. Говорите, мер-господарник? Стабільність, лавочки, дороги? Зло не має функції згортання чи самообмеження. Навпаки – воно має здатність поширюватись і розростатись, самовідтворюватись і набирати нових обертів. Доти, доки його не позбудуться. Доти, доки з ним миряться. Сьогодні ріжуть незгодних. Завтра прийдуть за вами. Обов´язково. Поза всяким сумнівом. Навіть злякатись не встигнете. погляд