Під час зустрічі діти вправлялися у палеографії (малюванні на камінні), брали участь у історичній вікторині та створювали етнічну музику, тоді як дорослі обговорювали важливе та актуальне у наш час питання – як говорити з дітьми про історію?

Настя Мельниченко,

редактор журналу «Жила»

Команда журналу «Жила» організовує випуск книжечок, де у простій та доступній формі дітям розповідається про історію. Ці книжечки ми потім надсилаємо на схід, в маленькі містечка, де зазвичай в бібліотеках вже давним-давно нічого немає. Таким чином діти мають можливість вивчати історію у цікавій формі.

Коли я була підлітком, у нас було масове захоплення історією – ми ходили в різні історичні клуби, вчилися фехтувати, вишивати, займалися історичною реконструкцією. Мене завжди дивувало, чому люди займаються якимись «не своїми» періодами, вивчають історію, але не нашу, цікавляться історією Англії та Франції, танцюють джигу? Невже в нашій культурі мало таких речей? А потім виявилося, що насправді це все є.

Світлина Наталі Дяченко

Коли хтось захоплюється лицарством і каже, що в Україні його не було – це неправда. Просто у наших підручниках з історії на цьому місці чомусь стоїть пустка: от прийшов хан Батий, всіх розгромив, усі повтікали, життя немає, лише на Галичині щось теплиться, а потім ні з того ні з сього десь взялися козаки… Це, до речі, дуже успішно використовується у пропаганді, нав’язуючи думку про те, що на це «порожнє місце» прийшли росіяни, і українці таким чином нібито є похідними від росіян.

Інше питання, яке мене завжди дуже сильно зачіпало – це міфологізація історії. Наприклад, береться Трипілля, і з нього роздувається не знати що – «українцям сім тисяч років, ми нащадки великої Трипільської культури» і все таке інше. Нам треба чимось пишатися, і в історії мусить бути такий період, який нам це дозволить. Але робити це треба без історичних вигадок.

Якщо подивитися книжки, що пропонуються дітям, то ми майже не знайдемо там історичних книжок. Те, що викладається у підручниках з історії, зазвичай дуже нудне. Дітям нецікаво вчити дати – їм треба показати «картинку». І коли я про все це думала, я вирішила зробити для дітей якийсь історичний проект, причому направлений в першу чергу на дітей з сільської глибинки, який можна було б безкоштовно розповсюдити, і тексти у якому читалися б дуже просто.

Для цього проекту ми познаходили істориків, які погодилися за це взятися. Звісно, це непросто, тому що важко подати для дошкільнят історію, але ми спробували. Щоправда з часом наш проект змінився, ми почали писати більше для середнього шкільного віку. Цікаво, що діти не запам’ятовують абстрактних понять, як я зрозуміла з досвіду своєї роботи з дітьми. Їм треба давати якісь конкретні картинки та образи. Мені здається, що якщо діти виростатимуть на таких книжках, то вони любитимуть нашу країну, до того ж, ця любов не буде фанатичною.  Бо зараз ми маємо два полюси: «Україна – батьківщина мамонтів, на яких орали землю, через що у нас виник чорнозем» і «України як держави не існує». Вивчення історії дає спокійний виважений патріотизм, такий як, наприклад, у поляків: вони не істерять, але вони дуже патріотичні.

Читайте також: Настя Мельниченко: Історична ніша провисає, а патріотизм зашкалює

Іван Хом’як,

«багатостаночник», дописувач журналу «Жила»

Так склалося, що ми вивчаємо історію за певними стереотипами. Хтось колись написав, що було саме так – і ми це переказуємо… В історичній науці є така проблема: вона дуже заангажована і не допускає такої свободи різних теорій, як це буває з іншими науками.

Вивчення історії починається з батьків. Що б ми не говорили про школу, дитячий садочок, групи супер-пупер розвитку, батьківська освіта й виховання є, мабуть, найбільш важливими.

Для кожного віку дитини історію потрібно викладати по-своєму. Для маленької дитини вона повинна бути у вигляді простеньких казок, побудованих на історичному матеріалі. Нехай це буде не казка з фантастичним сюжетом, а просто історія – дитина сприйматиме це найкраще. Вона повинна бачити якийсь образ – особливо це важливо для дітей віком 3-6 років. Коли дитина розвивається, її сприйняття міняється. І коли вона починає сприймати по-іншому, то історія теж повинна мінятися: в ній мають з’являтися факти, якийсь аналіз… І так, сходинка за сходинкою. Рано чи пізно зробити невелике розділення: історія для дітей до трьох років – бо я вважаю, що з року, або й раніше, вже можна починати щось розповідати; історія для дошкільнят, для молодшого шкільного віку і так далі.

Вважаю, що історія, яка подається дітям, повинна викликати емоції. Наука мусить бути беземоційною – в історії, яка вивчається науковцями, будь-яка емоція шкодить. Дітям же вона повинна давати емоції – але слід зауважити, що в історичному минулому є події як з позитивними, так і з негативними емоціями. І тут виникає дуже складне питання: як подавати дітям історичні події, які несуть негативний зміст, щоб не завдати їм психологічної травми?

Не варто дітям показувати війну на рівні історичної ілюстрації – як у Радянському союзі: всі стріляють, кров ні в кого не тече, один бравий солдат усіх ворогів перестріляв… Так, з одного боку ми повинні берегти дитину, але ми не можемо навічно вберегти її від реальності. Єдиним захистом дитини, з одного боку, – від байдужості, з іншого, – від психологічних травм, є навчання дитини співпереживанню. І до кожної дитини треба підходити індивідуально, щоб там нас не вчила педагогічна наука, але немає двох однакових дітей, до яких можна було б застосувати один і той же підхід.

Ольга Герасименко

Світлини взяті із Facebook-спільноти Книжечки з історії для дітей із сіл