ерша книга Володимира Єрмоленка – «Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час» – присвячувалась одній людині, епосі та простору. «Далекі близькі» – друга книга, збірка есеїв про дванадцять філософів та письменників: Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ і Турньє.

За цими іменами постає історична панорама, яка охоплює XVIII–XX ст. разом із найпоказовішими постатями і текстами. В якомусь сенсі Єрмоленко намагається реабілітувати історизм та біографічність, які сьогодні втратили свою актуальність у вирі структуралізму, деконструкції, рецептивної естетики, психоаналізу, нової критики тощо.

Це своєрідне відновлення довіри до життєписів, які за шкільних років у хрестоматіях відштовхували нас надмірною величавістю, непорушністю та забронзовілістю; адже «Далекі близькі» – постулює риторику людськості, риторику тепла й близькості. Серед іншого – есе пронизані метафорами.

Магніти

Погляньте на ці кола та промені, що на обкладинці. Вони магнетизують, притягують до себе. Ці кола – магніти. А магніт – один із найбільш потужних образів цієї книги Лікар Месмер та письменник-романтик Гофман – герої, яких об’єднує не лише Німеччина: перший відомий завдяки методу лікування під назвою «тваринний магнетизм», другий – реалізуючи в своїх творах героя-магнетизера. Проте метафора магніту трапляються в есеях Єрмоленка повсякчас. Після смерті матері філософ Ролан Барт акцентується на романі, розмовляючи мовою магнетизму та гіпнотизму, зосереджуючи увагу на «місцях, намагнічених любов’ю». Французький письменник та кінорежисер Ромен Ґарі – втілення гіпнотизера-містифікатора, до метаморфоз обличчя та сутності. Поняття кохання, за Сабіною Шпільрейн, притягує, намагнічує дві сили, які у своєму поєднанні створюють щось нове, руйнуючи «я» та створюючи «ми».

Щоденникове письмо – те, без чого ця б книга не відбулась уповні; діаріуш – ще один магніт, який неможливо оминути. Ця особливість надає «Далеким близьким» чогось від вуайєризму, який розкриває все те, що біографи ховають за патетикою та поклонінням. Проте автору вдається не переходити тонкої межі між інтимною розмовою та копирсанням в брудній білизні. Єрмоленко послуговується «Сповіддю» Руссо, «Щоденником трауру» Барта, «Історією мого життя» Казанови, щоденниками Зонтаґ та Шпільрейн, листами Флобера etc. як свідченнями ударів людських сердець, яких автор слухає і вихоплює ритм, виокремлює головне слово, яке було б здатне його описати: Дитина, Чуттєвість, Повільність… Барт постає зі сторінок «Щоденника трауру» як людина Втрати:

Хвороба

Всі головні герої – носії болю, тілесності, задоволення і, серед іншого – хвороби. «Хвороба була моїми роками навчання», – ця ідея німецького письменика Новаліса стає ключовою для багатьох письменників та філософів, для яких слабкість тіла – своєрідне гартування думки та стилю. Вона не вбиває, але робить сильнішим Ніцше, який лише 15–40 днів на рік відчуває полегшення від постійних мігреней, розладів шлунку, гострого реагування на погоду. Аналогічні симптоми перетворюють Гофмана на маленьку, майже прозору людину. Проте його хворобливість та «малість» якоюсь мірою зумовлюють ту швидкість, що виявляється в хвилини інспірації. Першу частину «Еліксирів сатани» він напише за 30 днів, «Золоте горня» – за 10. Страждаючи від неврозів Шпільрейн перетинає всю Європу для того, щоб знайти лікаря, який їй допоможе. Так вона знаходить Юнга, одужання та захоплення психоаналізом. «Хвороба як метафора» – відповідь Зонтаґ на власну хворобу та порада іншим людям до її сприйняття:

«Без жодних метафор та інших значень. Не як подарунок чи покарання, не як шанс чи прокляття, не як апофеоз життя чи його капітуляцію, не як знак внутрішньої сили чи внутрішнього безсилля».

Дорога

«Я думаю ногами», – говорив Лакан про свою звичку ходити на великі відстані. Метафора шляху як засобу міркувати дуже пасує книзі Володимира Єрмоленка «Далекі близькі». Адже вона є тією подорожжю, яка наближує нас до чогось віддаленого, до відповіді, що за обрієм. Це книга, що переплела кілька мов та безліч життєвих шляхів та історичних контекстів.

Автор вдається  до розмови про одного автора, апелюючи до іншого як до протиставлення або порівняння. Це створює відчуття об’ємного контексту, який зв’язує, зводить ідеї, думки, відчуття тощо. Мішель Турньє – письменник повільності, антитеза Ернсту Гофману, письмо якого знаменується швидкістю. Турньє тяжіє до улюбленого письменника, до Флобера, своїм ритмом писання, читанням власних текстів уголос та бажанням бути невидимими.

 «Художник має бути у своєму творі, немов Бог у творіння, невидимим та всемогутнім; його мають скрізь відчувати, але [ніколи] не бачити» – почне Флобер, а Турньє продовжить:

«Що більше мене бачать, то менше я бачу; що менше мене бачать, то більше я бачу. Моя мрія – бути людиною-невидимкою, яка все бачить».

Проте інколи тісне переплетення багатьох авторів відволікає від сприйняття та відчуття головного. Наприклад, «…Інший психоаналіз» – це радше порівняння Месмера із Фройдом, адже обидва реалізувались у Відні, для обох велике значення мали пацієнти-жінки. Месмер розглядається як предтеча психоаналізу, що зачався із магнетизму, гіпнотизму, але в есеї він робить крок назад, поступаючись місцем П’юїсеґюру, Гофману, Шарко та Фройду. А це відволікає від головного героя есею.

«Далекі близькі» – книга, що є відкритою для кожного, незважаючи на те, що в ній йдеться про людей, які так чи інакше можуть бути невідомими для загалу. Дерріда, Мішле, Руссо стають близькими читачу, який далекий від академічної філософії чи філології, але й «фахівцям» вона не видасться нудною. Використовуючи чуттєву та водночас просту мову, Єрмоленко говорить про героїв своєї книги так, ніби про них не існує  низки стереотипів та упереджень. Такий підхід нагадує белетризовані біографії Віктора Домонтовича. Тому під час читання мимоволі виникає думка про потребу есеїстичної та «близької» оповіді про українських письменників та філософів.

Також «Далекі близькі» важлива тим, що надихає перепрочитати «Пані Боварі» Флобера, ознайомитись із «Деструкцією як причиною становлення» та насолодитись «Магнетизером» Гофмана. Есеї Єрмоленка наповнені безліччю ідей та текстів, які, на жаль (чи на щастя), не зазначені в «списку використаної літератури». Проте широкі береги та простір між розділами дозволяє виносити твори до прочитання.

• тим, хто полюбляє біографії відомих людей;
• шукачам людського тепла;
• щоб розбити стереотипи;
• тим, хто не прослухав курс «Філософія та література».

• адептам насиченої науковості;
• тим, хто очікує посилань і стислих тез;
• любителям масивних біографій;
• шукачам травматичного чтива.

Тетяна Калитенко