Тобто до України нашої мрії.

Напевно, ми розпочали ним йти 30 листопада 2013 року. Принаймні, для мене це точка відліку.

Але ми йшли ним і у період Київської Русі. Ним йшли Ярослав Мудрий і Данило Галицький.

Незважаючи на певний анархізм і переродження частини старшини, ним ішла Запорізька Січ, наводячи паралітичний страх на «воріженьків» своїми оселедцями, сережками і часто мужністю без кордонів.

Ним йшли українські будителі і просвітники, хоча іноді не підозрювали про це, будучи глиною у творчих руках Деміурга.

Ним йшли січові стрільці і вояки УПА, замордовані українські митці (тільки письменників і причетних до україномовної літератури було репресовано близько 500 у 30-их — початку 50-рр минулого століття — яка нація витримала би таке?).

Ним йшли дисиденти. Ним йшов Василь Макух (Київ, Хрещатик, 60-ті роки) і Олекса Гірник (Канів, Чернеча гора, 70-ті роки), які, переповнені замежовим розпачем, зважилися на ідеологічні самогубства. Жертвопринесенням власного тіла вони теж освітили мученицьку дорогу до української свободи.

Ним ішли смертники, які вижили, як-от Левко Лук′яненко. (Це про них писав Василь Стус — ”нас горстка, нас малесенька щопта, лише для молитов і сподівання”...).

Їм несть початку і завершення. Без них ніколи не було би Майдану і Небесної Сотні.

Зате тепер на кожному кроці можемо почути, що все пропало, зрадили і продали, Україна помирає – та інші занепадницькі, із незрідка підозріливою методичністю повторювані, мантри. Подібно кричали у Франковому «Мойсеї» Авірон і Датан:

— Наші кози голодні!!!

Але все навпаки. Україна, пробуджена від галюциногенних видив і моторошного летаргічних сновидінь, поволі пробуджується. Пробуджується, але ще відвикла ходити, бідна… Ще бідна — але вже недовго.

Ще триває байдуже та інерційне (а нерідко по-своєму злочинне) ставлення багатьох розумних людей до її мови. Ще вбивають українці українців, як-от вкінці серпня під стінами Верховної Ради. Ще багато розпачу і ненависті. Багато глупоти і триклятих українських лінощів. Ще дуже мало розуміння, що свобода –це не анархія, а особиста відповідальність, яка починається із того, щоб не плюватися «сємечкамі» на міську бруківку.

Але, як писав поет, доки будуть світити  «великі небеса великої держави»,  ми безсмертні. Велич небес як духу неминуче окріпить тіло. Ти ще радісно сміятимешся, Україно, у колі вільних народів із щасливою історією за плечима. Бо не може марно пропасти, щезнути, випаруватися у льодовий холод космічної нескінченності кров, пролита за наш шлях до свободи!

Ти вже починаєш робити перші несміливі кроки на тому єдиному шляху, що прихований поміж багатьма оманливими дорогами.

Називайте мене фанатиком — я непохитно — коли хочете, релігійно — вірю у це. Як писав Франко в алегоричних «Каменярах» —  «а далі тисячі таких самих, як я».