І швець, і жнець, і на дуду грець... Ні, не так, а поважніше: і художник-іконописець, і поет, і прозаїк. Усе це — про Олександра Клименка. Він же — Олаф Клеменсен. Втім, кожному імені відповідає інша іпостась. Цей чоловік мовить про себе й так: «Я — Олесь Клименко (по життю)».

Книжка Олафа Клеменсена «Літо-АТО», яка вийшла у видавництві «Люта справа», оформлена, до слова, не автором текстів. Він (цього разу вже Олександр Клименко) реалізував надзвичайно оригінальний проект, підказаний самим життям: ікони на ящиках з-під патронів...

— Ваша книжка «Літо-АТО» дивовижним чином поєднує елегійність і натуралізм. Як вона писалася?

— «Літо-АТО» складається з п’яти повістей. Усі вони писалися в різний час. Із самого початку планував, що буде дві книжки: повість «Туман, дощ, сонце, вітер та інші стихії» та чотири повісті «Літо-АТО». Потім вийшло так, що видавництво, для якого готувалося «Літо-АТО», не змогло з певних причин видати книжку, і довелося з двох зібрати одну. Першу повість задумував як міфологічно-сюрреалістичний щоденник, такі собі естетські нотатки Сей Сьонагон нашого часу. Та відбувся Майдан, і склалося зовсім не так, як гадалося. «Літо-АТО» — вже не щоденник, хоч також безпосередня реакція на події літа позаминулого року. Якби не робота над прозою, було б набагато важче пережити те літо. У вересні 2014-го всі повісті, які увійшли у книжку, були готові.

— Чи маєте відгуки на цю книжку тих, хто воював в АТО? Чи не дорікають за «поетизацію» деяких реалій?

— Хоч як дивно, буває, дорікають не ті, хто воював, а дехто з колег-письменників. Із тих моїх знайомих, які пройшли війну, чомусь ніхто цього не робить. Одні — тому, що принципово не бажають нічого читати про війну: дехто вважає, що про це правду неможливо написати, годі й братися. Дехто прагне взагалі забути увесь цей жах. Інші — ті, хто читав, — схвально відгукуються. Я ж не претендую на об’єктивність, на те, що я стовідсотково знаю, якою вона є, ця війна. Це мій суб’єктивний погляд і — додам — погляд на війну з тилу. Мабуть, звідси й концептуальна казковість Літа. Але цікаво, що на представленні книжки в Харкові (ми спільно представили з Гуменюком «Вірші з війни» та «Літо-АТО») Борис довго розповідав про зброю і ставлення бійців до своєї зброї, як до чогось живого. А потім я зачитав уривок про гранатомет «Борю», де все було майже так, як описував Гуменюк, ну, може дещо казковіше...

А взагалі негативне або позитивне сприйняття «Літа-АТО» не залежить від того, воювала людина чи ні, а залежить від готовності читати і сприймати химерну прозу.

— То ви писали дослівно під час Майдану? У вашій прозі чимало деталей, «вихоплених з вогню».

— Розділ з повісті «Туман, дощ, сонце, вітер та інші стихії», присвячений подіям на Майдані, якраз і писався під час цих подій, навіч. Я й ходив на Майдан, щоби побачити і написати, але написати не репортаж, а складну за фактурою та образністю напівпрозу-напівпоезію. Фрагменти цієї повісті концептуально мали бути реакцією на побачене, почуте і, головне, відчуте упродовж дня. Тобто я йшов на Майдан, дивився, вивчав, а після повернення або прямо на Майдані, на Грушевського, ще десь записував усе пережите. Так, саме пережите... Розділ про Майдан, навіть більшою мірою, ніж усе інше в цій повісті, можна назвати щоденником пережитого.

— Як для міської людини, ви напрочуд тонко відчуваєте природу. Це надбане чи вроджене?

— Складно сказати. Я думаю — і те, й інше. Без вродженого тут не обійтися. Але й допомогло те, що з дитинства був пов’язаний з природою: дача, гриби, риболовля, чудові прогулянки з батьками, собакою, читання хороших книжок, відвідування музеїв, мистецьких виставок... Ну, і, зрештою, я сам як письменник довго працював над собою саме в цьому плані.

— Ваш проект «Ікони на ящиках з-під набоїв» вразив органічністю начебто непоєднуваного. Ці твори побували в кількох країнах та Європарламенті. Що відчували під час писання ікон?

— Одна з причин, чому цей проект розпочався, — віртуальне сприйняття багатьма війни на Донбасі. Така собі «війнушка в Інтернеті» або щось на кшталт комп’ютерної війни. Я намагався вивести цю війну з віртуального простору, показати її реальність: адже ці дошки, привезені з війни, досі пахнуть горілим, їх можна побачити, потримати в руках. Вони — свідки. Із самого початку війни ми бачимо розрив між передовою і тилом. Уже два роки тил живе своїм власним, вочевидь зовсім не пов’язаним із війною життям. Від’їдеш декілька десятків кілометрів від фронту, і начебто війни немає — «тишь да гладь, да Божья благодать». Цей проект — спроба перекинути ще один місток між цими двома різними світами. Працюючи над іконами, легше думалося над такими глобальними і, на перший погляд, банальними речами, як життя і смерть, добро і зло. Якраз про перемогу добра над злом, миру над війною, життя над смертю я й намагався говорити. Приємно, що ставши волонтерським, проект реально (не тільки на образно-символічному рівні) бере участь у перемозі життя над смертю. Кошти, отримані від продажу робіт, ідуть на потреби Першого добровольчого госпіталю імені Миколи Пирогова, який уже півтора року працює на фронті. На сьогодні проект заробив майже мільйон гривень...

— Ви — майже ренесансна людина: творите і словом, і пензлем на професійному рівні. Як уживаються ці дві іпостасі? Як одна одній допомагають?

— Ну, до титанів Ренесансу мені далеко. Художник і письменник насправді набагато ближчі між собою фахи, ніж людям здається. Письменницький досвід допомагає мені під час розробки концепцій виставок. Досвід художника чітко простежується в моїх творах. Це, до речі, відзначає більшість критиків: Андрусяк у своїй рецензії навіть говорить про «вербальний живопис», «вербальну інсталяцію» тощо.

— Родина художників, як у вас, — це безпроблемно? Як у творчий процес вписується побут?

— Будь-яка родина — це проблема, хоч відсутність родини — ще більша проблема. Для мене дуже важливим є взаєморозуміння між мною і дружиною. Вона, до речі, не тільки чудовий художник, а й прекрасний письменник. Маючи один фах, досягти порозуміння значно легше. Хоча, звісно, творчі амбіції іноді заважають. Амбіції — такі істоти, схожі на вовків — завжди голодні. А що ж до побуту, то він не вписується... Але доводиться шукати компроміси і вписувати.

— Чому обрали письменницьке псевдо зі шведським «акцентом»? Чи бували у Швеції?

— Я б не сказав, що зі шведським. Взагалі зі скандинавським. Тут багато причин. Починати, мабуть, потрібно з Рюрика і скандинавів часів Київської Русі... закінчувати авангардом двадцятих, скажімо, Майком Йогансеном... У Швеції не бував, але не відмовився б туди поїхати.

— Чого бракує нині українській літературі? Що хотіли б від неї як читач?

— Напевно, вкладених коштів. Адже письменники — одна з найбідніших верств населення у нашій країні, за винятком кількох осіб. У гібридній війні, з якою зітнулася Україна, література — таки зброя: один вірш може виявитися ефективнішим за танкову бригаду. Росіяни це розуміють. Ми поки що — ні. Саме письменники створюють смисли, за які готові віддавати життя солдати. Крим це показав чудово. Україна програла його на рівні міфології. Якщо ситуація не зміниться, від нас і далі відгризатимуть шматок за шматком. А як читач хотів би більше складної, інтелектуальної прози, «непопсових» оповідань, романів та повістей, якими міг би захоплюватися, пишатися і по-хорошому заздрити.+

Людмила Таран