Чимало круглих дат наших письменників, навіть незаперечних класиків, проходять у нас майже (а то й цілком) непоміченими. Біда це чи на біда в теперішніх наших умовах – це вже інше питання. Але про дати круглі чи не круглі варто згадувати, тобто варто згадувати про гідних уваги письменників, коли є відповідна нагода чи прив’язка.

Якщо і про наших рідних українських письменників у контексті відзначення їхніх дат народження чи кончини рідко згадують (але таки згадують та відзначають, чого гріха таїти, та лише вряди-годи), то що вже тоді говорити про письменників зарубіжних, чужомовних. А от я тепер буду говорити і про наших, і про ненаших, і до круглих дат, і не зовсім. Виходячи, зрозуміло, з тієї інформації, якою володію, так би мовити, у швидкому доступі.

От, для прикладу, 4 грудня минуло 130 років від дня народження вельми відомого, хоч і контроверсійного, персо-таджицького (про цю дефініцію ще скажу окремо) поета Абулкасима Лагуті (його ще пишуть – Лахуті, але залишмо тут все ж Лагуті; та й ім’я його деколи подають як Абулкасем). Тож розповім трішки про нього. Хоч я в перському оригіналі читав чимало авторів (коли студентом понад три роки вивчав фарсі-ірані, середньоперську мову, в Яреми Полотнюка), але тих давніших; тож Лагуті читав тільки в перекладах.

Абулкасим Лагуті (по-перськи: ابوالقاسم لاهوتی, по-таджицьки: Абулқосим Лоҳутӣ) – це іранський (перський) і таджицький поет. За «совкових» часів цілий шерег поетів, які писали мовою фарсі, називали персо-таджицькими. Це стосувалося давнішої класичної поезії. До новіших поетів цієї дефініції не застосовували. Тому Лагуті називається іранським поетом, бо ж народився в Ірані (хоч може називатися й перським, бо ж Іран – то прецінь і є Персія; ну, з деяким нюансами, не цікавими зараз у цьому контексті). Але він є і таджицьким поетом, бо жив трохи у Таджикистані, та й мова таджицька – то теж наче фарсі, тобто перська мова, але все ж таджицький варіант перської мови. Словом, щоб не заплутуватися, називатимемо Лагуті й далі іранським (чи перським) і заодно таджицьким поетом. «Замнемо для ясності», як висловлюються жарґонно.

Народився Гасем Агмад-заде Кирманшахі (або ж: Қосим Аҳмадзода Кирмоншоҳӣ) 4 грудня 1887 року в місті Керманшах в Західному Ірані в родині ремісника та поета Мірзи Агмада Ель-Хамі. Навчався в суфійській школі в Тегерані, був учнем коваля, підмайстром, шевцем (коли працював із батьком). Поетичне обдарування у нього виявилося дуже рано, свої перші вірші він почав писати під батьковим впливом, брав участь у релігійно-шиїтських містеріях, що принесло йому певну популярність. Свого першого вірша «Любов до батьківщини – од віри» опублікував у 18-літньому віці в Калькутті в перській газеті «Habl al-Mateen» в 1907 році. Рано захопився і революційними ідеями, перебував під впливом релігійно-сектантських настроїв (секта Нематуллаха, секта «бехаїтів»), потім радикально-буржуазного руху «франкмасонства» (очолюваного вченим і революціонером Мірзою-Мільком-ханом), навіть вступив у ряди «моджахідів» (революціонерів) революційного вождя Саттар-хана. Під час Першої світової війни, продовжуючи боротьбу проти англійців, шаха та «панісламістської армії», в 1916 році організував у рідному місті Керманшах випуск першої в Ірані революційно-демократичної політичної газети «Бісотун», перші десять номерів якої цілком заповнив власними текстами. На службі в іранській армії здобув чин капітана. Після смертного вироку в місті Кум у 1917 році емігрував до Стамбула, де в 1921 році випускав часопис «Парс» перською та французькою мовами. У 1922 році повернувся на батьківщину, де очолив антиімперіалістичне повстання в Тебрізі (відоме як «повстання Лагуті-хана»), після придушення якого змушений був назавжди покинути Іран, перейшовши на чолі загону з двохсот чоловік на територію Азербайджану. У Радянському Союзі залишився до кінця життя. Спочатку працював робітником у Баку, потім переїхав до Москви, де працював у Центрвидаві. У 1924 році вступив до комуністичної партії, у 1925 році виїхав до Душанбе, де увійшов у літературне коло Садриддіна Айні. Він швидко здобув популярність і вдячну публіку, що навіть заслужило йому репутацію одного із зачинателів таджицької радянської поезії. У 1925–1930 роках працював заступником наркома освіти Таджицької РСР, від 1934 року – секретарем Спілки письменників СРСР. Помер у Москві 16 березня 1957 року.

Абулкасим Лагуті видав цілу низку поетичних збірок, зокрема «Веснянка» (1918), «Рубіни Лагуті» (1921), «Червона поезія» (1927), «Пісні» (1936), «Диван Лагуті» (т. 1–2, 1938–1940), «Таджицькі пісні» (1940), «Диван вибраних творів» (1946), «Пісні про волю й мир» (1954), «Поклик життя» (1956), «Диван Абулкасима Лагуті» (1957).

Розвиваючи традиції перської притчі-алегорії (масал), Абулкасим Лагуті створив низку умовно-алегоричних поем: «Кремль» (1923), «Ленін живий» (1924), «Корона та прапор» (1935), «Батьківщина радості» (1935), «Мардистан» (1941), «Витязь Мир» (1942), «Перемога Тані» (1942), «Супутники» (1943), «Пері щастя» (1947).

Драматична поема Абулкасима Лагуті «Коваль Кава» (1941), написана на запозичений із «Шах-наме» Фірдоусі сюжет, послужила лібрето для однойменної опери Сергія Баласаняна.

Попри культивування інтимних та релігійно-філософських мотивів, більшість творів Абулкасима Лагуті засоціологізовані, як-от вірш «Людина»:

Людину славлю і честую, –

Не згадуйте ім’я це всує!

Людина творить світ людський,

Хоч світ цей ох і непростий!

В нім світовладці все панують,

На праці людській розкошують.

Облиш, людино, гнути спину –

Вся потолоч людська погине.

Твори на волі світ, людино,

Світотворець – ім’я людини.

(Переклав Олександр Шокало)

Творчий шлях Абулкасима Лагуті – від містичного суфізму до комунізму – можна розділити на чотири періоди:

1. Період суфізму (до 1904 року), який відображав ідеологію іранського «народно-трудового суфізму». Беззмістовному містичному філософствуванню відповідають і стильові особливості суфійської поезії.

2. Період національно-визвольних війн у Персії (1904–1917 роки). Творчість Лагуті цього періоду є своєрідним поєднанням народно-демократичних суфійських лозунгів із націоналізмом, патріотизмом і ворожістю до іноземного гніту. Твори цього періоду, досягнувши найвищого художнього рівня, поставили Абулкасима Лагуті в ряди найвизначніших іранських поетів.

3. Період 1917–1922 років. Це своєрідний перехідний період для Абулкасима Лагуті, характерний розчаруванням у методах демократії. Константинопольський період показує певне захоплення Л. питаннями форми. Одні зі стильових особливостей цього періоду – поступовий відхід Лагуті від традиційних форм перської поезії, пошук нових форм і жанрів.

4. Період творчості Абулкасима Лагуті, який співпадає з його перебуванням у Радянському Союзі (після 1922 року), характеризується перетворенням Лагуті на пролетарського поета. Найхарактерніші та найяскравіші його твори останнього періоду – це велика революційна поема «Кремль» і «Робаят» («Чотиривірші»).

Переклав Абулкасим Лагуті окремі твори Вільяма Шекспіра, Фелікса Лопе де Веґи, Олександра Пушкіна, Володимира Маяковського. Його власні твори перекладені на багато мов народів світу.

Іменем Абулкасима Лагуті названий Таджицький Академічний театр у Душанбе, біля якого йому встановлений пам’ятник.

За рішенням ЮНЕСКО у 1987 році відзначено його100-річчя від дня народження.

Абулкасим Лагуті неодноразово бував в Україні, переклав з української мови вірші (зокрема, «Заповіт») Тараса Шевченка, присвятив йому декілька віршів. Приятелював із Павлом Тичиною та Володимиром Сосюрою.

Українською мовою окремі вірші Абулкасима Лагуті переклали Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Терень Масенко, Василь Мисик, Грицько Халимоненко, Анатолій Глущак, Павло Мовчан, Ігор Маленький, Олександр Шокало, Михайло Василенко, Вавиль Герасим’юк, Ігор Римарук, Віктор Неборак, Іван Малкович та ін. Як бачимо, цей «західний перс» (за народженням) і «східний контроверс» (за світоглядними вібраціями й хитаннями) здобув чималу когорту різномастих перекладачів своїх творів українською мовою.

Вірші Абулкасима Лагуті часто друкувалися в Україні. Окрім багатьох друків в періодиці, згадаємо перш за все окремі книжкові видання. Ще давніше в Харкові вийшли його «Поезії» (1932) та «Вибрані поезії» (1934). Під завісу «совка» в Києві вийшли його «Поезії» (1990). Є його добірки в «Антології таджицької поезії» (Київ, 1962) та збірнику «Заграва: Із світової поезії ХХ сторіччя» (Київ, 1989).