Тільки говорити в чотири ока мені не цікаво. Ретельно випитую інформацію – і щоб більше ніхто не знав? Ні, я на таке не згодна! Одразу ж намагаюсь повідомити широке коло читачів про... ні, не про кожного (на те не вистачить і життя), а про своїх колег/колежанок – письменників.

Роблю це ще з часів, коли інтернет не був настільки поширений і пересічні читачі взагалі не мали інформації про автора, книгу якого вподобали. Здається, зараз ніяких проблем: Гугл, пошук, ім’я – і вся інфа у тебе «в кишені». Тільки хобі як хвороба, ви ж розумієте. Тому залюбки оприлюднюю свої розмови і дотепер.

Нещодавно познайомилась із чудовою дитячою письменницею, ще й майже землячкою, з Кривого Рогу – Ольгою Куждіною. І одразу вирішила, що ця жінка заслуговує, щоб про неї дізнались не тільки в професійному колі (освітяни, бібліотекарі), але і батьки, ті, хто купує книги дітям.

Про що ми говорили? Іноді найкращі історії не потрібно вигадувати – достатньо уважно придивитися до світу. Саме так працює письменниця Ольга Куждіна, яка зізналась, що її головний талант – бачити, чути й помічати те, повз що інші проходять. І не тільки про це. Читайте далі – дізнаєтесь багато цікавого. Гарантую!

– Є жарт, що письменник має писати, а не читати. З чого починали Ви? Ольга-школярка – поважала книжки? Читала? Якщо так, то які книги найбільше вплинули на вас у дитинстві? Є такі чи така, яку Ви перечитували найбільше/частіше?

– О, книжки я любила дуже і дуже! Не читала, а ковтала, іноді до пізньої ночі, а зранку потім не могла продерти очі. Мені пощастило, що бібліотека знаходилася по дорозі зі школи, тож чи не кожного дня забігала поміняти книжку. Спочатку бібліотекарка не вірила, що мала дитина може так швидко читати досить грубі товстунці, і не хотіла позичати нові, поки не перекажу попередньої, а потім вже зрозуміла, що читаю, а не просто займаюся спортом з переноски паперових вантажів.

Бачте, як відтоді змінилася думка про читання. Зараз ми вже говоримо про те, що книжка не обов’язково має сподобатися кожному. Можна і не дочитувати, якщо з якихось причин не хочеться. А раніше вважалося, що книжка – то щось таке сакральне і надідеальне, котре дарує мудрість, нескінченні знання і навіть змінює характер читача. Пам’ятаєте, які тоді були правильні головні герої? Жодного, ані найменшого, недоліку! І відмінник, і активіст, і слухняний, і знає про все на світі, а ще любить природу і відданий батьківщині. А оці слова наприкінці в дитячих книжках: «відтоді Марійка завжди слухалася маму, ніколи не ображала котиків і не чубарилася з братом». Ох, ці слова, які завдавали мені стільки болю і сумнівів. Бо скільки б я не читала книжок, продовжувала іноді не слухатися маму і сваритися з братом. Щоправда, котиків не ображала)

Але зараз не про це. Отож, читала дуже багато. Різне. Простіше сказати, все, що потрапляло до рук. На жаль, в моєму дитинстві було не так багато дитячих та підліткових книжок, тому досить рано почала перечитувати «дорослу» літературу: Жуля Верна, Дюма, Джека Лондона та інших. Але найбільше подобалися твори сера Артура Конана Дойля. Шерлока Голмса люблю й до нині. Мені настільки припав до душі цей персонаж, що після школи планувала стати слідчою. На жаль (чи на щастя) цього не сталося, але тепер моя любов до загадок втілюється в уже власні книжки. 

– Отже, ідея стати письменницею виникла саме під їх/її впливом? І взагалі, як економіст за фахом (я не помиляюсь?) перевтілилась у популярну авторку? Можливо, письменництво – то бажання власних діток чомусь навчити, вплинути на виховання певних якостей характеру?

– У дитинстві ніколи не мріяла писати книжки, адже думала, що всі письменники, як динозаври, давно вимерли. Живих письменників уже ніколи не буде, і нових книжок ніхто ніколи не напише.

Пам´ятаєте, які були біографії письменників в шкільних підручниках? Ми тоді вивчали лише класиків, тож під іменем автора завжди дві дати в дужках – народження та смерті. І завжди ті дві дати! Тож я, маленька розумна дівчинка, зробила такий висновок. Аби ж то побачила бодай одну біографію письменника лише з першою датою в дужках! Можливо, моє життя склалося б інакше.

А потім виросла, вийшла заміж, народила четверо дітей. Вже коли з´явився інтернет, на свій подив з´ясувала, що Всеволод Нестайко, дитячий український письменник – живий! Іван Андрусяк, Сашко Дерманський, Леся Вороніна, Григорій Фалькович, яких так любили читати мої діти, – живі-живісінькі. Ото для мене був культурний шок!

Але, звісно, й після цього писати не почала. По-перше, вважала, що всі, хоч якось дотичні до видання книжки – це якісь надлюди, майже інопланетяни. По-друге, ну що цікавого може розказати завжди заклопотана багатодітна мама, яка живе на маленькому райончику промислового міста?

Але життя вирішило інакше. Якось читала своєму синочку книжку про Вінні-Пуха. Разом із нами історії «слухав» також плюшевий ведмедик на ім’я Борка ‒ улюблена іграшка сина. Оце ж розказала сину, що Алан Мілн, автор Вінні-Пуха, написав ці казки для свого сина Крістофера Робіна, а головні герої оповідей – іграшки цього самого сина. І тут мій малий, теж досить розумних хлопчик, щось усвідомив. Каже мені: «Мамо, мені дуже подобається книжка про Вінні-Пуха. А чи є казки про мого ведмедика Борку?» Що ж, заради сина довелося сісти за клавіатуру. Доньки якраз в´язали на шпичках для нашого ведмедика шарфик. Так народилася перша наша казка, як Борка отримав шарфик у подарунок. І понеслося: Борка стає музикантом, Борка вирощує цукеркове дерево, Борка майструє шпаківню. Все, що робили з дітьми, одразу перетворювалося на домашні казки, і дітям це дуже подобалося. Так я зрозуміла, що будь-яку здавалося би буденну подію, можна перетворити на захопливу історію, яку діти читатимуть із задоволенням.

До речі, кілька історій про Борку можна прочитати в Австралійській онлайн бібліотеці LIBRARY FOR ALL безкоштовно, установивши офіційний додаток бібліотеки Книги - Бібліотека для всіх – Додатки в Google Play

Малим подобалися наші казки, тому прагла писати краще. Довелося вчитися самотужки: купувала книжки щодо покращення письменницької майстерності, проходила відповідні курси, брала участь в письменницьких марафонах, конкурсах, і, звісно, багато писала. Свої рукописи надсилала у видавництва, але у відповідь здебільшого отримувала тишу. Або, у кращому випадку, коротку відмову із побажанням знайти свого видавця.

Минав час, я продовжувала писати і розсилати свої історії у видавництва. І ось нарешті омріяний дзвінок від редакторки. «Добрий день! Вас вітає видавництво ХХХ. Телефоную сказати, що ваш рукопис «Супергерої з 1-Б» просто прекрасний! Навмисне не відписую поштою, а саме телефоную, щоб ви повірили, що це правда. Але! Також хочу сказати, що, на жаль, вас ніхто ніколи не видаватиме, тому що ви – українка, та ще й нерозкручена. Ніхто за вас не візьметься, адже в Україні українські автори нікому не цікаві. Але текст справді чудовий!»

Забігаючи наперед, скажу, що цей рукопис пізніше переміг у конкурсі «Дитяча Коронація-2021», а зараз готується до друку у Видавництві Старого Лева. Але тоді я не могла цього передбачити, тож слова редакторки мене справді вибили з колії.

І знаєте що? Я продовжила вчитися, знову писати і авжеж пропонувати свої твори видавництвам. На щастя, знайшлися ті, хто ризикнув взятися за «українську нерозкручену авторку». Свій перший договір я підписала 22 лютого 2022 року. За кілька днів ми з дітьми мусили виїжджати з рідного міста. Звісно, підготовка рукопису до друку встала на паузу, тоді було не до того.

Ми приїхали в Ужгород. Перші місяці не те, що писати, не було сил навіть читати (окрім новин, звісно). Ми з моїми дітьми багато волонтерили в ресторані «Дельфін», де безкоштовно харчували переселенців. Також займалася з дітлахами, що виїхали з окупованих та прифронтових територій. В соціальні мережі не заходила: там було стільки болю, що неможливо було все те читати. Лише іноді відкривала фейсбук, щоб перевірити, чи є новини від письменника Володимира Вакуленка-К. Ні, новин від нього не було, адже його закатували і вбили російські військові. Але на той момент я того не знала, тож сподівалася на краще.

Одного разу зайшла на фейсбук і побачила анонс від Галини Ткачук, що вона запрошує дітей на онлайн клуб юних письменників. І мені так захотілося цієї нормальності, коли можна просто зустрітися і говорити про книжки! І хоч я вже давно не дитина, пані Галина дозволила мені доєднатися до зустрічі. Ми вчилися вигадувати детективні історії, було таке тепле і затишне спілкування. Всі отримали домашнє завдання: написати детектив. І тут я згадала, що у мене вже написані кілька детективних історій, де головні герої – школярі з Кривого Рогу. Щоправда, тоді в сюжеті йшлося про пригоди, що сталися під час навчання в школі. Тепер це здавалося якимось нереальним, нецікавим і неактуальним. Тому почала писати про те, що бачила на власні очі і чула на власні вуха. Мої персонажі вимушено переїхали до Ужгорода, волонтерили, разом з іншими біженцями жили у шкільній спортзалі, бігали у сховища, влаштовували благодійні концерти і всіма своїми силами допомагали дорослим наближати перемогу.

Цей рукопис «Детективна агенція САМ в Ужгороді» знову запропонувала видавництвам. Вже за кілька днів видавництво АССА взяло його в роботу, а за пів року, у березні 2023, вийшла друком паперова книжка. У 2024 році у цьому ж видавництві опубліковані дві попередні книжки «САМ у Кривому Розі» та «Детективна агенція САМ на Інгульці».

Книжки цієї серії увійшли в ТОПи найкращих українських видань для дітей, отримали літературні премії. Але найцінніше для мене – це відгуки читачів, коли і діти, і дорослі кажуть, що їм цікаво і надихаюче читати про звичайних дітей, про те, що діється навкруги просто зараз. Дуже тішить, коли мене питають, чи знайома я з цими героями в реальному житті, чи насправді відбувалися описані в книжках події. А ще хвалять, що в сюжет вплетено багато цікавої інформації: про наших видатних науковців та письменників, про історію українських міст та про все на світі.

– Чому Ви обрали саме жанр дитячого детективу? Не часто сучасні авторки пишуть справжні детективні історії. Серія «Детективна агенція «САМ» дуже цікава...

- Дякую за теплі слова про книжки, дуже приємно!

В дитинстві вважала, що моє життя прісне і нецікаве. Отож, начитаюсь книжок про космічні подорожі, про пригоди у замках чи підземеллях, а тоді гляну на свої «пригоди»: школа, уроки, тренування, прибирання… Ех, і ніяких тобі міжзоряних польотів з іншопланетянами чи битв із доісторичним чудовиськом. А потім така: стоп! Навіть абсолютно буденне життя може бути не просто цікавим, а захопливим. Залежить від того, як на нього подивитися, ну й, звісно, треба уміти про це розповісти.

Тому так, САМчики – це звичайні школярі-детективи, без будь-яких надздібностей, без суперобладнання, ба навіть без права проводити обшуки чи допити, яке мають дорослі поліцейські. Все, що є у наших головних героїв – це уважність, спостережливість й уміння робити правильні висновки. Ну або ж помилятися, що теж важливо.

І детективні справи з ними трапляються теж буденно-звичайні: ніяких зомбі, вампірів чи іншопланетян чи навіть козацьких скарбів з погонями і стріляниною. Серія виключно про те, що трапляється з дітьми кожного дня. І в цьому особливість серії, що кожен читач може легко упізнати себе в описаних ситуаціях. Мабуть, тому діти й полюбили ці історії.

– Нууу, чому так одразу: «діти»? Мені теж сподобалось. Але, як у авторки, яка не писала детективів, виникло таке питання: «Основою Ваших книг є історії з життя чи це суцільна вигадка? Наскільки ваші герої мають реальних прототипів? І, до речі, чи траплялось Вам самій розслідувати якісь таємниці в дитинстві?»

– Якось так склалося, що я взагалі не вмію вигадувати сюжети. Зате спостерігати, бачити і чути – це моя справжня суперсила! Бачу історії просто завжди і всюди, вони мене просто переслідують, і це трохи складно – зосередитися лише на одній, щоб добре її розповісти і не відволікатися. Колись завела блокнотик, куди занотовувала ідеї для книжок, мовляв, потім попрацюю над цими текстами. Пізніше той блокнот викинула, бо ідей приходить надто багато, мені й життя не вистачить, щоб всі задумки перетворилося на книжки. Коротше, з ідеями проблем не маю ніколи. Життя надто цікаве і без вигадок, воно непередбачуване і підносить такі сюрпризи (приємні і не дуже), що навмисне й не вигадаєш. Встигай тільки помічати. А от із часом і натхненням, щоб все це записати – оце вже важкувато. Треба постійно себе напружувати, щоб взялася до роботи. Стимулюю себе по-різному: то сварю себе, то погрожую, то щось доводжу, то підлещуюся, то намагаюся надурити. Аби тільки сіла за письмо!

Тому так, майже все, описане в моїх книжках, в тій чи іншій мірі відбувалося насправді. Хто читав «Детективну агенцію САМ», знайте: це я губила коштовну каблучку з прозорим каменем, я ховала куряче яйце у шафі (в дитинстві, звісно), я намагалася боротися з безсовісними людьми, які влаштували туалет за рогом будинку. І це мої діти плутали рюкзаки, майстрували вулик для трутиків, сортували сміття, щоб виручити гроші для закупівлі тенісних столів.

А нещодавно написала цілу збірку оповідань про багатодітну сім’ю, де майже все засновано на реальних подіях, що відбувалися в моїй родині. Звісно, текст охудожнений. Та все ж коли донька прочитала той рукопис, сказала: «Ой-ой! Якщо вийде ця книжка, всі дізнаються, що ми в дитинстві чудили». Шукаю видавця, дуже хочу, щоб текст став книжкою.

На сьогодні це єдині мої історії, де є конкретні прототипи. В інших текстах це образи збірні, складений із пазелок побаченого і почутого в реальному житті.

– Ви часто говорите про справедливість у своїх творах. Чому ця тема є такою важливою для Вас?

– Думаю, тема справедливості важлива для нас всіх. Інакше її положення не були би прописані законодавчо. Ми всі хочемо мати рівні можливості, всі важко переносимо, коли злочинець уникає покарання чи, навпаки, невинну людину несправедливо засудили. І зараз, під час війни, ця тема надзвичайно важлива для дітей. Вони мають знати, що росіяни, які чинять проти українців численні злочини, будуть відповідно покарані. Тому в наш час детективи стають ще більш актуальними.

– Цікаво, що найчастіше запитують у Вас юні читачі під час зустрічей? Яка реакція дітей на Ваші книги запам’яталась найбільше?

– Ой, ну це ж діти, вони запитують все, що завгодно! Їм цікаво абсолютно все: скільки книжок я написала, що мене надихає, скільки письменник заробляє, хто малює ілюстрації, а якщо зробити помилку, то що буде, що я люблю їсти, як відпочиваю, ким хотіла стати в дитинстві, де частіше пишу: в блокноті чи на ноуті. Одного разу мене навіть спитали, якого розміру у мене ніс і коли я нарешті народжу п’яту дитину?

Іноді читачі дають поради, як краще писати. Найбільше запам’яталася така: пишіть менше тексту, а то наступному поколінню буде важко!

Та найбільше люблю, щоб запитували, коли буде продовження книжки. Здається, це найкраща для письменника похвала.

– Запитують про продовження детективних історій, але нещодавно вийшли друком книги «Люблю тебе більше за все на світі» та «Агов! Тобі точно потрібна ця книжка!». Це вже зовсім інше. А чи плануєте продовження серії детективів?

– Так, ці книжки написані в інших жанрах і на іншу вікову категорію. Знаю, письменникам радять писати в одному жанрі, щоб читач мав від книжки певні очікування. Але мені якось тісно творити в одному напрямку, постійно хочеться чогось нового. Тому пробую свої сили в різних жанрах. Наприклад, зараз готується до друку моя шпигунська повість, казки про комашок для малючків, також шкільні оповідання для розчитування. Нещодавно написала комікс, а зараз працюю над техноказкою. Побачимо, що з того вийде.

Але й про детективи не забуваю. Найближчим часом виходить друком четверта частина серії «Детективна агенція САМ в Луцьку». Можливо, з часом буде й п’ята книжка, дуже цього хотіла би.

– Що для Вас означає успіх книги – і як для письменниці, і як для людини, матері?

– Успіх книжки можна вимірювати по-різному. Звісно, це й про тиражі, переклади, участь у фестивалях, перемоги в конкурсах та схвальні відгуки. Та все ж таки для мене найприємніше, коли читачі питають: коли продовження? Або коли мами пишуть в особисті, що дитина прочитала книжку дуже швидко і теж завела собі таємничий блокнотик, щоб занотовувати подробиці своїх справ, намагалася зняти відбитки пальців чи перезняти малюнок з монети, як то робити герої книжки. Або коли неодноразово розповідали, що прочитали серію і так сподобалося, що тепер купують ще і ще, щоб подарувати друзям та в бібліотеку.

А ще тішить і навіть веселить, коли читачі намагаються мені довести, що всі події, описані в книжці, відбувалися насправді. Причому якось таке казала зовсім доросла читачка. Оце вже людина повірила в написане! Вважаю, це справді досягнення.

– Чи змінила війна тематику Ваших творів?

– Звісно, війна вплинула на мене, як і на кожного з нас. І, хочеться нам того чи ні, війна впливає на наше життя, в тому числі й на творчість.

В 2022 думала, що дитячі книжки найближчим часом взагалі ніхто не читатиме. Кому прийде в голову читати під обстрілами та ракетами? Потім зрозуміла, що нам дуже потрібні книжки, які розповідають про наше сьогодення. Щоб діти могли зрозуміти, що вони не самі, що навколо є багато людей зі спільним досвідом, і що ми сильні й обов’язково переможемо. Тому написала Ужгородський детектив, де головні герої – діти-переселенці.

А тепер зрозуміла, що зараз нам ще більше потрібно різних книжок на будь-яку тематику, щоб навіть під час війни відчувати свою «нормальність», щоб пам’ятати, що в нашому житті є не тільки сирени та втрати, а й багато хорошого, цілком невоєнного. Оскільки діти люблять посміятся, тому пишу смішне. Все, що написала останнім часом, кумедне й максимально жартівливе. Навіть наук-поп «Агов! Тобі точно потрібна ця книжка» дуже навіть реготлива. Та й «Детективна агенція САМ в Ужгороді» начебто про сьогодення, але вона просто нашпигована жартами, читачі багато з неї сміються. Гумор підтримує, українці це добре знають.

– Які теми, на Ваш погляд, сьогодні найбільше потребують висвітлення в дитячих книжках?

– Це мають бути всі теми, абсолютно всі! Це ж діти, їм цікаво все: як влаштовано Всесвіт, як будувати стосунки, про тварин, гроші чи гігієну, про малювання, футбол і танці, про мильні бульбашки, динозаврів та вантажівки, про наше минуле і майбутнє, про війну та мир, як ліпити з пластиліну і влаштувати готель для комах. Тут взагалі без обмежень, жодних. На будь-яку тему має бути багато книжок, щоб був вибір відповідно віку чи настрою. Головне для письменників – бути щирими в своїх розповідях, не загравати з читачем, а розповідати так, як воно є насправді. Звісно, із врахуванням віку дитини, наскільки вона зможе сприйняти інформацію відповідно свого розвитку.

– Якби могли потрапити у власну книгу, ким би стали? Чи є персонаж, який найбільш схожий на Вас?

– Якби я могла потрапити у власну книжку, то це була би старенька бабуся, котра вирощує ягідні кущі і кожного дня випікає щось солоденьке, яке взагалі-то сама не їсть, але охочі посмакувати завжди знаходяться серед місцевих дітей, а може й дорослих. Це була би така класична бабуся: без макіяжу чи манікюру, із сивим волоссям, в квітастій сукні (нічого не маю проти манікюру, але мені просто шкода витрачати на це час і гроші). І от зовні – це звичайна старша жінка, але насправді… Звідки у неї на городі взялися старовинні монети? Чому її холодильник ночами розмовляє страшним голосом? Як так сталося, що на яблуні виросли цукерки, а сусідський кіт позеленів? А може ця бабуся – шпигунка чи, ще гірше, іншопланетянка? Любителі випічки, що прибігають кожного дня на гостину, постійно розгадують загадки старенької сусідки. А її секрети бувають і кумедними, і сумними, і навіть жахливими.

А якщо серйозно, то кожен автор, як би не намагався заховатися за вигадками, завжди своїм твором пише автопортрет. І це не тільки про власний досвід чи пережиті історії, майстерно вписані в сюжет. Це в першу чергу про розуміння світу і своє місце в ньому. Автор завжди розповідає виключно про себе.

– Автор не тільки письменник, а й людина: мати/батько, бабуся/дідусь... І в нього теж є діти. Якими б хотіли бачити власних дітей? А всіх маленьких українців? 

– Щасливими, дуже і дуже щасливими! А вже кожен має сам зрозуміти, що для нього є щастям. Виступати на сцені? Жити в лісі подалі від людей? Створювати картини? А може великий бізнес? Рятувати тварин? Допомагати людям? Хай кожен знайде місцинку в житті, де він почувається щасливо, і перебуває в цьому. А ще важливо робити щасливими інших: родичів, друзів, сусідів, хворого котика чи голодну пташку. Щастя велике, його точно вистачить на всіх, треба тільки не заважати йому нас огортати.

– Наостанок. Ваші побажання батькам? Бібліотекарям? Вчителям?

– Я бажаю нам всім любові. Тут не тільки про кохання до людини, а про все. Щоб ми любили себе, людей навколо, природу, свою країну й культуру, сусідського цуцика, будь-яку погоду, різний настрій, проблеми і труднощі, успіхи і невдачі. Щоб нарешті полюбили й прийняли своє минуле, хай яке воно у кожного з нас неідеальне, щоб любили і не боялися майбутнього, і вірили в найкраще.

Дуже добре про це сказано в Біблії: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (1 до Коринтян 13:4-8)

От саме так: хай наша любов ніколи не перестає!