Поетичний вимір Юрія Рогового характеризується винятковою спробою врівноважити діалог у межах взаємин «автор — читач». Оптимальною для творчої реалізації виявилося активне опанування чужоземного зразка поетичного мислення — нетрадиційної на ґрунті української лірики практики хайку (хоку). Втім, за Гарольдом Блумом (1930–2019), «Література — це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації, котру Ніцше колись означив як бажання іншості». Некласичність поетичної форми не свідчить про «гіршість» чи «кращість» письма. Проба інакшості, у якій Юрій Роговий вбачає нерозуміння доцільності власної творчості сучасниками, інколи визначальна гуманістично, незважаючи на те що тривірші-хоку «не читають на площах-стадіонах, ними не зачитуються мільйони читачів... Вони обрані для обраних. Цьому «сприяють» і наклади виданих книг: «подарункові» 30-50 примірників!» З іншого боку, Володимир Даниленко в доволі провокативній книжці «Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес» (2008) відзначав важливість другорядних поетів, без творчості яких так званим першорядним було б важче відбутися («другорядний» / «першорядний» у цьому разі релевантне не означенню «гірший» / «кращий» — інший).

Інтеграцію нестандартної форми східного мистецтва в західноевропейський літературний канон зумовив перехід від майже трьохсотлітньої ізоляції країни Східного Сонця до епохи Мейдзі (1868–1912). До періоду розгортання активної розмови двох далеко не суголосних у культурних вподобаннях світів. До періоду, коли Японія без упередження сприйняла інакшість европейську, уможлививши творче запозичення. Натомість европейська традиція засвідчила про хайку не як про примітивний різновид образотворчого мистецтва — цілковито літературний факт.

Як узагальнення вищесказаного, відбулося своєрідне естетичне та ідейне порозуміння між двома традиціями — західною (позначеною теплотою і включеністю емоційною) та східною (замкнутою в колі короткочасних вражень під намаганням «схопити мить», звідси «миттєвість» хоку). Закономірно, що Петро Сорока (1956–2018) свого часу назвав Юрія Рогового «ловцем думки».

 У фокусі уваги тривіршів-хоку Юрія Рогового опиняється як лаконічність форми, так і змістова наповненість трирядкової структури та невичерпність пейзажної сугестії під знаком спроби окреслити дійсність філософським пунктиром. Необмеженість тематичної складової зумовлена внутрішньою відкритістю автора до всього, що потрапляє в епіцентр його спостереження, а дотримання метричної чіткості в межах сімнадцяти складів позначена мовною незакупореністю в передачі переживань. Адаптуючи східну практику до українського ґрунту, Юрій Роговий збагачує національну традицію поезотворчості своєрідною реінкарнацією чужоземної форми, можливості якої сприяють органічному побутуванню його таланту та хисту до натурфілософських вподобань.

Серед тривіршів-хоку збірки віднаходимо розмаїті думки, зафіксовані автором у момент їхніх зроджень. Здебільшого це близькі світовідчуттю автора ідейні домінанти на означення часової проминальності, що пульсує крізь видання шляхом варіативності образу, що становить ядро хоку («Наче час біжить... // От до чого — не знаю. // Видно ж до моря.»; «Минуле втіка. // Біжить — не догнать ніяк... // мислями хіба.»; «Час то летить, то... // мов волик в ярмі, плете, // і ради нема.»; «Дивлюся, як час // тече-переливає... // Наче, водиця.»); самотності («Зостались хліба // та у вуликах бджоли... // Тебе лиш нема.»; «Мій світ зламався: // друзі — один за одним — // кидають мене.»), що в збірці часом реалізує суголосся внутрішньої кардіограми почувань автора з пейзажем природи («Вітром гонима // одинока та хмара... // що в небі одна.»; // «Конвалії цвіт. // Хто тепер спам’ятає? // Лиш листя жовте.»; // «Квітка червона // одна серед городу... // Невже то мальва?»); образу ліричного суб’єкта, який бачив «село ... дитинства... // Жаль. На цвинтарі» чи поріг рідного дому, який топлало «стільки ніг»; різноманітних відтінків пір року, які зафіксовані інтуїтивно на відчуттєвому регістрі, наче сліди на піску, що «хвиля змиє грайливо». Таким чином, практично всім тривіршам-хоку властива кінематографічність образної тканини під знаком дзен-буддистського споглядання довколишнього видива — розмаїтого довкілля в спектрі мінливості. 

Зрештою, цілісне сприйняття збірки формується не лише на рівні образно-смислової організації віршів, а й завдяки продуманій архітектоніці видання. Додатково на сторінках видання зринають ілюстративні матеріали, адаптовані і до ідейної наснаженості тривіршів-хоку, і до світовідчуття автора. Принцип упорядкування збірки частково чи повномірно суголосний попереднім, де визначальними критеріями структури виступають нумерація та датування, яким передує коротка авторська замітка на кшталт переднього слова. Таким чином чергове видання продовжує традицію тривіршів-хоку на ґрунті національному, що закарбовує індивідуальність творчої ходи та світоглядну незаангажованість автора. А принцип подачі думок, зітканих хронологічно, дають змогу простежити динаміку авторської свідомості в часовому розрізі. 

За традицією східної практики, хоку повинні розміщуватися окремо на кожній сторінці, щоб читач зумів увійти в просторінь змісту віршів зокрема. Зважаючи на збірку Юрія Рогового, відзначимо, що автор подає по два тривірші на кожній зі сторінок.

Юрій Роговий, невтомний віртуоз тривіршів-хоку на сучасному мистецькому етапі, утверджує не індивідуальну творчу нестриманість, не прагне самобутності, розкошуючи в запозиченій класичній формі японської поетики, а невтомно доводить, що національний фатум під покровом, коли безпосередня письменницька дотичність до людського проминання не в затінку мовчання — у пам’яті гуманістичного серця. 

Насамкінець залишається побажати авторові взаєморозуміння в діалозі «автор — читач», адже в цілому «Пугачівський каганець» залишається зразком ідеалу чистоти авторської мови та глибини поетичного змісту.