П‘ятикопійчана соната 

Радісно і променисто. Світло і щиро. Загадково… Саме так розпочинався новий день. «Цілий світ в моїх обіймах! Я хочу зробити так багато у цьому житті і я зроблю це, обов’язково!», – мріяв хлопчина чимчикуючи до школи.  

Весна забирала у зими права на сумний настрій і люди, що проходили повз школярика, весняно посміхались. І здавалося не йшли – ледь не летіли над брудним, калюжним тротуаром. І що недоброго в такий день може статись? Звичайно, що нічого! 

«Люди добрі, хороші. І я такий. Поганим бути недобре, злих людей ніхто не любить. А щоб бути добрим, треба робити добрі справи. Тоді мене і поважатимуть, і любитимуть. З чого б то розпочати?», - так розмірковував школярик, плигаючи по дрібним озерцям заасфальтованих материків.  

Раптом увагу привернула одягнута в лахміття бабуся, яка сиділа поблизу церкви просто землі, простягнувши ліву руку до перехожих... Поруч стояла брудна та потерта, кривобока, паперова коробка з металевим дріб‘язком, така схожа на свою хазяйку – стару і кволу. ЇЇ погляд блукав десь у безвісті, та й чи бачила вона щось? Очі були немов залиті сірим туманом, посохлі губи щось нерозбірливо шепотіли, а тремтяча рука накладала хрест на немічне тіло, ніби заведена невідомим механізмом...  

Жаль ковзнув по серцю малюка гострим лезом, нервово зашурхотіла зім‘ята в кишені двогривнева купюра, – гроші, які дали батьки на сніданок. Далі все було дуже швидко, автоматично, якось інстинктивно! Хлопчина вийняв з кишені гроші, кинув їх у коробку і, не маючи змоги відвести погляд від старечих очей, відступився на крок.  

В цю ж мить міцна чоловіча рука лягла йому на плече:

– Ти що робиш, малий? Так багато їм не дають! - зі здивуванням та округливши очі промовив незнайомий дядько, невідь-звідки вирісши за плечима школяра.

Тієї ж миті незнайомець нагнувся, дістав двогривеника з паперової коробки та запхав його малюку до кишені. За тим, волохата рука здорованя втонула в кишені власних штанів, трішки подеренчала та витягла на світ Божий сріблясту монету.

– Цього вистачить, - промовив голосом судді.

Зблиснувши боком під ранковим сонячним промінням, п‘ятикопійчана монетка впала серед своїх сестричок. 

Ледь пересуваючи ноги, побрів хлопчина далі. Двогривеник пік долоню, в голові дзвеніла сумна мелодія: крізь відчинені вікна сусіднього будинку на вулицю виливався Бетховен. «Так важко робити добро… Чому? Хто знає? А може… Куплю собі пиріжок. А ще «Фанту» та жувальну гумку. Врешті, мабуть зробити якусь добру справу ніколи не пізно. Наприклад завтра. Навіть коли захочеш – будь-коли!!!».  

Ця думка так розвеселила школяра, що він понісся калюжами, як навіжений. Перехожі сахалися в різні боки, бризки бруднили їхні одежі, вони страшенно гнівались. І хтось навіть закричав услід молодому Робін Гуду:

– Придурок! І хто тебе так виховав! 

Від Андрія Куркова: 

Замальовка вийшла дуже вдалою, хоча занадто мінімалістичною. Хлопчик-герой може здатись занадто добре вихованим і правильним. Текст вийшов більш візуальний, кінематографічний, ніж літературний, але таку манеру обрав автор і коли йдеться про маленький закінчений епізод – це виправдано. Єдине зауваження стосується порівняння хлопчика з молодим Робін Гудом. Школярик не тягне на позитивного злодія. Тобто він дав бабусі свої гроші, але ж ці гроші не відібрані у багатіїв! 

Очевидно, що автору буде легко навчитись писати сценарії. Це на додачу до новел.