Зшиток видався ностальгійним.

«Реквієм – Ізкор – Поминальна молитва» єврейського прозаїка у Львові, який писав й українською, Олександра Лізена (Лізенберга, 1911–2000) в перекладі з їдиш і представленні Миколи Петренка (1925–2020), що його, катарсисного, й верлібровою поемою не назвеш, а радше плачем-речитативом із нашого мелосу. Правдиво поетичні формули душевної приявності Івана Потія, превентивного естетизму Олеся Дяка, історичного самонавіювання Василя Стахіва (вінок сонетів «Навала»), недоусвідомленого загравання з потойбіччям Миколи Проценка, зрештою, оречевленої проминальності, що так вражає в останньому вірші добірки Вікторії Торон зі Штатів.

Усе то – від непереможного бажання наповнити сутнісним, і передовсім за рахунок прожитого, пресловуте, але порожнє у своїй основі «тут і тепер».

Повість добротного класичного покрою Миколи Сумишина з ультрасучасною назвою «Мерза», яка інтригує глибоким самоаудитом літгера; сентиментально-трагічна повість «Оксана» з мистецького доробку високого маляра Григорія Смольського (1893–1985) у представленні його сина Андрія; перейнята ліричною екзистенцією звичайності оповідка Анатолія Бурдейного; динамічні «Справи детектива Самарцева» з амбітно-конандойлівського проєкту Сергія Дзюби. Відтак – анатомія «Великої польської брехні» (назва публіцистичного дослідження) на ґрунті історичному від Дмитра Чобота, майстерно прокоментовані Петром Шкраб᾿юком свідчення відомих осіб із «дороги прощань».

Ці тексти доводять цілковиту умовність межі між минулим і сучасним.

Місцями надмірна, – щоб опізнáвити і притримати в «тепер», – критична аналітика у виконанні Богдана Смоляка, Уляни Свередюк та Віктора Палинського стосовно збірки лірики Олеся Дяка; задекларована автором фантастичного роману Любомиром Сеником і підтримана рецензентом Богданом Дячишиним етноестетика перенесення минулого в майбутнє.  

Ну, й гумор: лапідарні вислови Романа Пастуха, кручені скоромовки Романа Любарського, мов «-ізми» Василя Момотюка, – то, власне, не сміх, а своєрідне талановите розпачання через незмогу спинити мить.

Туди ж – і позначена безчасовістю конструктивізму графіка галерейника Василя Гудака, і відповідний текстовий супровід Олега Введенського із симптоматичною назвою «Бачити прекрасне в буденному».