Завантажити

Львів. 1891 рік

Він швидко йшов вулицею у хвилюючому передчутті зустрічі з коханою і думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовірне, запаморочливе щастя! Чи знав він, що його життя так кардинально зміниться в одну мить? Зміниться, завдяки ЇЙ. Він закарбовував у пам’яті все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку відтворювали її маленькі ніжні пальчики, перший погляд, котрим відкрила вона йому свою душу, першу зустріч під ліхтарем, її очі, сповнені ніжності й кохання, дивний образ, лагідні руки... Він смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самі вінця. А ще — дякував Богу, котрий дозволив увійти в його життя коханню. Так, він був упевнений, що якби не Бог, то нічого би не змінилось, і жив би він, як і раніше, не знаючи ЇЇ. А як би він міг її пізнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Він не може пояснити, чому пішов саме туди — він же там ніколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий і повів його туди — назустріч щастю.

...Ось і їхнє місце — рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше з’являлась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею... Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А він чекатиме її тут.

Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.

Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?..

Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!

Знайшов у пив’ярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.

— Що, не прийшла? — обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.

— Вона прийде! Прийде завтра! — гримнувши порожньою гальбою, буркнув.

— От про це я тобі й казав, пам’ятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.

— Припини мені причитати! Для мене — не для мене... Що ти, в біса, можеш знати про НАС?

— Її батько не дозволить вам бути разом — ось це я знаю точно! Вони — польська знать, а ти — простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, — то вже другорядне, як ти не збагнеш! — не втихомирювався друг.

— То всьо бздура! Досить! — мотнув головою. — Вона вже моя! А я — її. МИ — ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше — другорядне!

Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий, як віслюк! Може, він і правий. Може, вона прийде завтра.

Утім, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неї до смерку й знов помчав до її будинку. Став під деревом, прикипів поглядом до вікна коханої, в якому горіло тьмяне світло.

Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило чи, може... Ні. Ніяких «може»! У неї була на те вагома причина. Він анітрішки не сумнівається в ній! Вона кохає його так само міцно, як і він її. Їхнє кохання витримає всі негаразди, всі перепони... Але які? Які перепони були на її шляху? Того він не знав...

Фіранка в її вікні раптом відхилилась, і він побачив силует Софії. Серце підстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» — кричало воно. Та чи чує вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулиці вже було темно, утім, світло з будинку могло дозволити їй помітити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!!

***

Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком — таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою...

Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуація із батьком коханої, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, він умить розібрався б із цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумів, що умова, виставлена батьком Софії про очікування до осені — лиш безглуздий привід їх розлучити. Він знав, що й тоді їм не буде дозволено бачитися й бути разом, їхні світи направду різні та поєднати їх не дозволять їм нізащо. Проте вирішив послухатись кохану й зачекати. Він потерпить, схилить голову. Заради коханої. Заради неї він здатен на все.

По обіді, у час, який вони раніше стрічалися з коханою, він тепер блукав на самоті. І ті — колись рідні — вулички тепер були йому не такі ... Не такі без коханої — порожні, чужі. Повітря мов хтось забрав!

Він боявся випустити на волю той вируючий всередині вулкан, бо знав: якщо вже не втримає, то той змете на шляху все, і вороття назад не буде. Тому, зціпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цікавістю слухав його доповіді. Вже нарешті взяв у нього інтерв’ю і написав чудовий матеріал, який сподобався редактору. Набрався вражень і науки з лекції Франка. Та головне — почав збирати матеріал для своєї книги і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.

Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки...

А якось на днях Софія сповістила, що батьки її збираються на кілька днів до родичів у Краків. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усі ці дні. З нетерпінням чекав, малюючи в думках майбутні зустрічі з коханою...

Львів. 2010 рік

Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна — це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє...

Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів, весняного повітря, наважилась на зміни.

Перший крок — лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе пам’ятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: все ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на ім’я Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним... А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка... Та й бабуся переконувала: славна партія! ...а вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сім’єю, діточками. Так, може, двадцять сім років — вік більш ніж благодатний для створення родини, проте... Ні. Не тепер. І не з ним.

Дізнавшись про рішення Любки, бабуся засмутилася: хто ж тепер допомагатиме їй по господарству, хто розрадить у скрутну хвилину? Але, поміркувавши, все ж благословила в добру путь.

З Василем було складніше. Аж ніяк не бажав збагнути чоловік, що не влаштовує його обраницю. Він — здоровий, сильний чолов’яга, шанований у їх селі, — чого тобі ше треба, дурна жінко? Якшо заміж — так він готовий заслати сватів хоч сьогодні! Ні? А чого ж? Шо тебе не влаштовує? Яке таке «нове життя» на третьому десятку раптом стрельнуло в голову? З глузду з’їхала, чи шо? Ну й котись під три чорти! Не раз мене ше згадаєш! Мене — Василя Гаврушка! — котрий любив тебе, сліпу дурепу!

...І це вона переживе. Поклик серця уперто вторив: ти чиниш правильно!..

— Панянко, прокидайтеся. Приїхали...

Любка відчула обережний доторк на своєму плечі. Розплющивши очі, в першу мить розгубилась: де це вона? Проте вже наступної все стало зрозумілим: вона в потязі, котрий доставив її на кінцеву станцію «Львів».

Чому саме Львів? Це перше, що спало їй на думку тієї ночі. До того ж це місто завжди манило її; жінка полюбила до безтями це чудове місто з першого погляду, з першого подиху, його тісні вулички, пронизані якоюсь незбагненною таємничістю, загадкою, і особливу атмосферу, що панувала там...

— Перепрошую, з вами все гаразд?

Любка зіскочила з полиці й усміхнулась:

— Так, усе чудово. Дякую!

Лиш тепер вона глянула на незнайомця й зауважила його бездонні темно-карі очі, теплу усмішку й витке чорне волосся, зібране у хвостик. Чоловік затримав свій погляд на Любці ще якусь мить, затим, помітивши, що з нею дійсно все гаразд, задумливо схилив голову й подався.

Любка розгублено глипнула йому услід. Його очі... Вона бачила їх раніше. Точно бачила! І ці до болю знайомі риси обличчя... голос... Та що це з нею?!

Якийсь час Любка стояла, силкуючись пригадати, де ж могла бачити цього чоловіка, проте марно: надто схвильована тепер. Тож, зітхнувши, дістала із сидіння валізи: гайда назустріч новому життю!

читати