Електронна бібліотека/Проза

Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Завантажити

…А якоїсь ночі я нарешті почув легке відлуння в своїй голові. Саме йшов ровом, що на Запоріжжі. То був підвечірок і в рові було майже темно – переплетені поміж собою крони старих дубів і грабів, що росли густо одне біля одного, майже не впускали сюди світла. Я йшов і не здогадувався, що се моє видіння. Лиш коли почув те відлуння, ураз уторопав: воно. Воно повернулось.

Одразу нашорошився, остерігаючись, що знов якесь лихо про майбуття мені явиться. Ходи не сповільнив, ішов так само – не швидко, але й не поволі. Помірно. Бентега ворушилась у грудях через темінь, що застигла в рові. Невдовзі вийшов і попрошкував стежиною через луки, до монастиря. Минувши став, раптом почув, як ззаду мене хтось окликнув приємним чоловічим голосом. Знайомим!

- Пане учителю, моє шанування!

Звісно ж, се письменник із майбуття! Улас Самчук. Он же він сидить на березі, в руці тримає свій ціпок. Я так зрадів! Як се я його не помітив і минув? Обернувся й поспішив назад.

- Ґратулюю, дорогий пане письменнику! – наближаючись, промовив.

- Радий знову стріти вас! – усміхнувся він і я раптом помітив, що від останньої нашої стрічі знову минули літа. Йому вже за п’ятдесят!

- І я радий! Дуже! – Ми потисли одне одному руки й я сів на траву побіля нього. – Як ваше життя, пане письменнику? Як творчість?

- О..., – зітхнув він, і в тому зітханні я виразно відчув смуток. Але смуток особливий, він мені добре відомий, й назва йому – туга за невідбулим почуттям. – Вам я можу розповісти, ми ж можемо довіряти одне одному таємниці, правда ж?

- Звичайно!

- Знаєте, що мене завжди окриляє, надає натхнення, особливо у творчості?

Я здогадувався, навіть знав, бо відчув. Звісно, почуття до Жінки... Та я мовчки дивився на його лице, на якому закарбувалися туга й втіха, сум і радість. Не хотів угадувати, чекав, що він сам одповість на свої питання.

- Жінки – се такі створіння, які окрилюють. Ви зо мною згодні?

- Еге ж... Згоден!

- Ось тепер дописую роман... «На твердій землі» його назву. Розкрию вам секрет: була в моєму житті жінка, про яку не знають. Наші взаємини для усіх – таємниця, наша з нею зустріч..., – він не договорив і в задумі подивився на став, на поверхні якого віддзеркалювалось небо.

- Особлива? – Стиха озвався я, боячись, щоби він не загубив думку, закінчив її: мені було шалено цікаво, що він скаже про сю зустріч.

- О, так! – Кивнув він і перевів степлілий погляд на мене. – Се була велика зустріч блукаючих плянет у незмірному космосі подій, що виповняли наш час і простір[1].

- Як гарно ви сказали! – Захоплено промовив я. – Одразу відчувається, що ви письменник.

- Це правдиво...

Знову запала мовчанка – світла й утішлива. Ми сиділи, дивились обоє на небо у хмаринах, що відбивалось на поверхні ставу, й я раптом виразно відчув його почування, вони крізь мене нараз пройшли, розбурхуючи нутро. Се такий шалений вихор міцних почуттів, ніжності, пристрасти, – кохання, – що сповнює душу сього потужного шляхетного чоловіка! Так, сей чоловік уміє любити. Любити шалено, безтямно, несамовито, віддаючись почуттю до крихточки. «Немає бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власною кров’ю...»[2] – луною озвався у моєму нутрі голос. Його голос.

- Сі почування помагають зносити всі лиха й нещастя, вивищують понад земним, – задумливо промовив він. – Ви коли-небудь любили так, що заради неї готові оддати життя?

- Так! – без вагань вихопилось у мене.

- Я вам неодмінно дам прочитати цей роман, у ньому про мої почування. Гадаю, коли ми стрінемось наступного разу, вже матиму книжку.

- О, залюбки прочитаю! Дякую вам ґречно!

- А зараз у мене є для вас..., – він опустив руку в портфель, що лежав збоку, й дістав невеличку книжечку. – Ось. Якщо маєте охоту, – простягнув.

Я узяв і з цікавістю подивився на обкладинку.

- «Марія»... Вона теж про кохання?

- Вона про лихо, що спіткає нашу Вкраїну...

У моїх грудях аж шарпнулось.

- Знаєте, а я видів лихо..., – глухо промовив я.

- Ви виділи лихо? – перепитав він.

- Так. Іноді я виджу... Те, що буде в майбутньому. Хоча для вас то вже, певно, минуле...

- І що ви виділи? – його лице виказувало справдешнє зацікавлення.

- Спершу я видів, як людей зганятимуть у клуню за Юстимами, погрожуючи спалити їх, а в долині попід Шуляками теж людей зженуть і триматимуть на прицілі, погрожуючи вбити. Бо не здали за зиму збіжжя й худобу... А по тому... я видів, як палає у вогні наше Залужжя..., а люди..., – я запнувся, мій голос задрижав. – Людей убиватимуть... і скидатимуть, наче непотріб, в яму, у вапельню смерти...

- Було..., – після незначної павзи промовив письменник хрипким голосом.

- А ще я видів, як щезне палац Любомирських у Ровно. Він теж горітиме, через якийсь час зруйнується страшною громовицею, а потім і взагалі щезне. І ще... ще я видів вíйни. Дві. Обидві страшні, скрізь витатиме страх, смерть, литиметься кров, руйнуватиметься все довкола...

- І таке було..., – зітхнув він.

- Що таке зі світом, скажіть мені, пане письменнику? З людьми? Чому того лиха так багацько?

- О, хіба то тільки це! Того лиха – ціле море, цілий океан ще було і, певно, буде повік.

- Чому, чому?! Я питаюся себе і не знаходжу відповіді...

- Я теж не знаходжу. Така, певно, людська природа...

- Убивати? Сіяти лихо? – я розійшовся, нерви мої розбурхались, ураз запнувсь: – Часом здається, не видержу, дивлячись на те усе. Воно на мене раптом усе вилилось, я так уразивсь, що тепер ось перед вами розійшовсь. Пробачте...

- Не вибачайтеся, пане учителю. Я вас чудово розумію і розділяю ваші палкі почування! Ось таких гарячих сердець, котрі не приймають, не терплять, борються з несправедливістю, найбільше не люблять! Обзивають усіляко, наклепи зводять, по в’язницях тягають, засланнях. І вбивають! Винищують, наче погань якусь. Хоч мало би бути навпаки... Сей світ обернений догори дриґом, повірте, дорогий друже. Й ради на те нема! Хоч ми боремося, одстоюємо нашу свободу, наші землі, матерів наших... Чого, ви думаєте, на наш Дермань напасть учепилася? Бо нарід тут свобідно дихаючий, палко люблячий, із загостреним відчуттям справедливости. Дермань для мене – центр центрів на плянеті![3] Й не тільки тому, що я тут народився. Ви ж погляньте довкола! Та тут рай! Й люди усотують цей рай у себе. Тому вони по-особливому відчувають. Тому й самі особливі...

Кожне промовлене слово проходило крізь моє нутро й бриніло у ньому, я відчував кожну емоцію і нерв, я знав, що так направду є! Бо відчував саме так, як говорив тепер сей письменник! І батько мій був таким, палко люблячим Дермань. Якби він зараз тут з нами був, о, він би розділив із нами наші міцні, палкі почування!

Ми ще трохи порозмовляли й я пішов. Поспішав, аби встигнути принести додому його «Марію». Встигнув. Приніс.

Я відчув ніжний доторк уст на своїй щоці й прокинувся. Надо мною – сяюче Катрусине лице, що у місячному світлі виглядало казково.

- Панасику, ходімо дивитися, як падають зорі! – голосно прошепотіла вона й знов притулилась вустами до моїх губів.

Дивився у блискучі очі дружини й відчував, як із них струменить лагідність. Не питав, чому не спала, звідки знає про зорепад. Миттю встав, узяв простягнену руку й ми пішли у сад.

Я спинився біля черешні, звідки добре видко небо, проте Катруся потягнула мене далі. Мовчки скорився, збагнув, куди вона мене веде: до копички сіна, що стояла одразу за садом, у городці. Катруся розстелила коцик, що прихопила зі собою, й ми попадали на те сіно.

Небо вражало розкішшю: темно-синє, пронизливо-глибоке, наче океан, неймовірне! Усипане такими яскравими зорями, що мерехтіли, переливалися кольорами й... он упала одна!

- Дивись, Панасику! Он упала зірка! – вихопилось у Катрусі, вона протягнула руку до неба.

- Так! Я її увидів!

Ми лежали, тримаючись за руки, й дивились у небо. Повітря прохолодне і якесь начеб кришталеве од місячного світла, аж бринить, а сіно пахне так запаморочливо-духмяно. Зорі падали час од часу, се таке чудернацьке видовище, що аж дух спирає! Мимоволі згадав, як у дитинстві, я мав тоді літ п’ять чи шість, якоїсь ночі, се теж було літо, батько взяв мене на руки й виніс надвір. Я спав і не одразу втямив, що відбувається. «Синку, поглянь у небо, – тихо промовив батько, притуляючи мене до грудей, – там зорі падають!». Я дивився в небо – воно було рясно всипане яскравими зірками – й справді помітив, як одна зірка впала. «Ти видиш, синку, он впала зірка!» – почув голос матінки й аж тоді побачив, що вона стоїть коло батька, тримаючи його під руку, й теж дивиться у небо. «Так, я увидів!» – одказав я й відчув, як материнська рука голубить моє волосся. Мені було зимно, певно, то теж був серпень, коли ночі вже прохолодою огортають, проте водночас так тепліло в грудях од того, що ми отак утрьох дивимось у небо на ті зорі – такі дивні далекі світлячки, що виблискують на чорному небі, ну що за дивовижа! Сей виразний і яскравий спомин сплинув у моїй пам’яті й втонув у нових відчуттях, котрі переживав сієї миті. Вони були подібні: од обидвох нутро гріло зсередини. Проте нині ще й пристрасть бурлила в грудях, поруч тріпотіло Катрусине гаряче тіло, рука її пестила моє волосся, а другу я міцно стискав у своїй долоні.

 



[1] Тут: цитата з роману Уласа Самчука «На твердій землі».

[2] Тут: цитата з роману Уласа Самчука «На твердій землі».

[3] Тут: «Дермань для мене – центр центрів на плянеті» цитата з книги спогадів Уласа Самчука «На білому коні. На коні вороному».

Партнери