Завантажити

минуло десять рокiв. Польща нi з ким не воювала, козаки були їй не потрiбнi, й вона дедалi дужче пригнiчувала реєстровцiв. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козакiв майже на своїх гайдукiв; українськi ж селяни на той час зрештою стали крiпаками; жага помсти за цi кривди пекла козацькi серця; селянство ж, хоч здавалося i покiрливо стогнало в польському ярмi, та потайки гострило ножi й на панiв i на орендарiв їхнiх маєткiв - жидiв.
Не звикле до працi польське панство не хотiло господарювати в своїх маєтках i вiддавало їх в оренду жидам, а тi орендарi, прибравши до своїх рук землi, рiчки, озера, корчми, перевози, греблi й навiть, як свiдчать народнi думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбiльшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:

Як од Кумiвщини да до Хмельнищини
У землi королiвськiй да добра не було:
Як жиди-рандарi
Всi шляхи козацькii зарандували:
Що на однiй милi
Да по три шинки становили,
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
I ще ж то жиди-раiндарi
У тому не перестали:
На славнiй Українi всi козацькi торги
зарандували,
Да брали мито-промито
Од возового по пiївзолотого,
Од пiшого пiшаниiцi по три денежки брали,
Од неборака-старцрi брали кури да яйця,
Iще ж то жиди-раiндарi
У тому не перестали:
На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандували.
Котрому б то козаку альбо мужику дав бог
дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Да пiди до жида-рiандаря да положи шостак,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
ще ж то которому б то козаку альбо мужику
дав бог дитину одружити,
То не йди до попа благословитися,
Да пiди до жида-рiандаря та полож битий таляр,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити. I ще то жиди-рандарi
У тому не перестаїли:
На славнiй Українi всi козацькi рiки заорандували:
Перва на Самарi,
Друга на Саксагагаi,
Третя на Гнилiй,
Четверта на Пробойнiй,
П'ята на рiчцi Кудесцi.
Котрий би то козак або мужик iсхотiв
риби ловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити,
То не йди до попа благословиться,
Да пiди до жида-рандаря да поступи йому
часть оддать,
Щоб позволив на рiчцi риби вловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити.
Тодi ж то один козак мимо шинку йде,
За плечима мушкет несе,
Хоче на рiчцi утя вбити,
Жiнку свою з дiтьми покормити.
То жид-рандар у кватирку поглядає,
На жидiвку свою стиха словами промовляє:
"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!
Що сей козак думає, що вiн у шинок
не вступить,
За денежку горiлки не купить,
Мене, жида-рандаря, не перепросить,
Щоб дозволив йому на рiчцi утя ввити,
Жiнку свою з дiтьми покормити".
Тодi жид-рандар стиха пiдходжає,
Козака за патлi хватає.
То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, поглядає,
I ще жида-рандаря мостивим паном узиває:
"Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре,
Мостивий пане!
Позволь менi на рiчцi утя убити,
Жiнку свою з дiтьми покормити".
Тодi жид-рандар у шинок входжає,
На жидiвку свою стиха словами промовляє:
"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!
Будь менi тепер у Бiлiй Церквi наставним равом -
Назвав мене козак мостивим паном!"

Радiла польська шляхта з того, що на Українi стало спокiйно, та тiльки недовго вона втiшалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Вiйська Запорозького i року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершникiв i, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молодi й не тiльки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здiйснив i перекопський мурза Туган-Бей. Вiн цiлий рiк ходив iз загонами, ловив людей, мов овець, палив села й мiста i вислав у Крим кiлькасот тисяч невольникiв, доки аж року 1644-го Потоцький спромiгся розбити татар.
Україна знову, як 150 рокiв досi, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожцi ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали нi гармат, нi коней, нi чайок, нi навiть пороху.
Незважаючи на такий занепад, розiгнане по Великому Лузi та Базавлузi козацтво бодай i принишкло, а не втратило своєї органiзацiї, i хоча в Сiчi на Микитиному Розi й небагато жило козакiв, зате у Великому Лузi та на руїнах старих Сiчей: Базавлуцької, Хортицької й Томакiвської - їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всiлякий люд, що все-таки тiкав сюди з України. Вiйсько Запорозьке, наперекiр усiм заходам польського уряду, не бажало ще поховати навiки свою славу й тiльки чекало випадку, щоб поквитатися зi своїм ворогом за всi завданi ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.

ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Зiновiй Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освiту в Київськiй братськiй школi, а потiм у польськiй школi в галицькому мiстi Ярославлi. Помiж козаками

читати