Завантажити

раменах звичної архітектури, а потім, пізніше, - де
доведеться, в рисах коханої людини, посеред вулиці невідомого або, навпаки, рідного міста, -
що, здається, називають пласким стрибучим камінчиком слова "щастя".
Мелодія тривала, тривала, катеринка часу оселилась у маленькому апараті, і не було
страшнішої думки від думки про те, що зараз сяде акумулятор, і я все це втрачу - цей звук,
його світло, відчуття його присутності, яке осмислює дійсність, надаючи впевнених форм
яскравим поверхням, під котрими без нього світ приховує здебільшого порожнечу.
Моя мелодія тривала, попри пустотілу батарейку на екрані, котра свідчила про те, що ніякої
енергії в машинці давно нема, попри те, що, як виявилось, навушники були безпорадно
порвані, мідні нерви дротинок вирвались із чорної ізоляції, краєвид за вікном впевнено
складався в пазл бетонного мегаполіса, слід було спішити, збиратись, виходити, але плеєр
світився, мелодія тривала, і, очевидно, думала я, механічно вкладаючи в наплічник цигарки,
мобільний, чашку з-під кави, - очевидно, це означає, що все-таки все гаразд, - ти є, ти
живий, світ крутиться своїми шизоїдними маршрутами однією й тією ж орбітою, і, допоки я
маю здатність чути музику, під яку це все відбувається, все не так страшно, як здавалось
спочатку, і, можливо, мені швидше, аніж здавалось спочатку, вдасться написати тобі, вийти,
дістатись куди слід, закінчити нарешті і цю книгу також.
Я прокинулась поряд із срібним Левом, котрий уважно додивлявся мій сон. Ранкове сонце
обережніше, ніж звичайно, торкалось пари над чорною кавою, і, гортаючи котрусь з
ранкових книг, - Набокова чи Целана, - мені спало на думку написати тобі цього листа,
бажано - єдиним реченням, позбавленим зайвих деталей, єдиним реченням, або взагалі
одним словом, котре пояснило б тобі все це так, щоб ти зрозумів, про що йдеться.
А що лаконічність ніколи не була моєю чеснотою, то і зараз нічого з цього не вийшло; про
всяк випадок вибач, якщо я знову відбираю твій час, розрахований на важливіші від
листування справи. Ось наразі і все, що я хотіла б, але не змогла б сказати, - можливо,
завдяки такому недоліку і було винайдено літературу для тієї форми життя, в котрій я наразі
існую, а потрібне визначення ти знатимеш, - не можеш не знати, - сам. Наразі все Тримайся
будь ласка Па

2. Дещо про старість
Ти ніколи не помічав, що існують певні речі, ідеї, метафори, які мимоволі змушують
тебе старішати? Старішати непорядно, раптово, не так, як слід поважним буржуа, міщукам,
переляканим смертю жінкам; інакше; зненацька, несподівано, негайно і тому особливо
страшно. Не йдеться про погані новини, - хоча їх немало, - ні; ці діють на міміку, звичайно
(за винятком фатальних, із зрадою чи хворобою, чи смертю) не зачіпаючи твоєї особистої
хтоніки.
Те, про що мені йдеться, не обов'язково мусить бути якоюсь поганою звісткою. Це навіть не
завжди думка. Це може бути одне або кілька слів, надто точно, надто вірно сказаних чи
почутих.
Я це помітила вперше в п'ятнадцять років, думаючи над важливим тоді віршем, присвяченим,
якщо не помиляюсь, безсонню, жіночій персоніфікації безсоння, - і, випадково озирнувшись,
побачила у дзеркалі замість білої круглої плямки власного обличчя маску дорослої,
сорокарічної, невимовно втомленої жінки. Тепер, коли я вдвічі ближча до баченої в дзеркалі
незнайомки, і мені йдеться про той чи інший вірш або настрій, я не завжди наважуюсь
подивитись в люстерко, відчуваючи все те, що, можливо, відбудеться з моїм обличчям в
майбутньому: зморшки, загрубілу шкіру, затверділі жорсткі, занадто короткі вії, відчуття
втоми, гарячих слідів вітру на вилицях, в куточках очей, одне з котрих в такі хвилини завжди
попереджає про ймовірні наслідки надто сильного душевного руху, випускаючи прудку,
непомітну, невпинну сльозу геть, на щоку, до самого підборіддя.
Коли такий вірш, лист, текст врешті закінчується, - або закривається виставка, де тобі було
так добре, - і всі їх герої і антигерої, хтонічні чудовиська, звичайні земні істоти, створіння,
тварини, тіні з розмитими рисами повільно повертаються і йдуть у минуле, підпалюючи
своєю присутністю сірі стіни властивого неприлюдності забуття, - відходиш і ти, вимушено
виштовхуєш власне тіло на вулицю, тривожно і ніжно, подумки посміхаючись побаченому,
почутому, тому, що тобі наразі сяйнуло на думці, і відчуваєш, що повільне повернення твого
фізичного віку з кожним разом втрачає остаточну беззаперечність повернення, залишаючи
трішки глибшу зморшку в куточку ока, непомітно змінюючи колір твоєї шкіри, властиву
молодості невимушеність твоїх жестів на щось інакше, старше, суттєвіше від світлої плямки
твого попереднього, такого нейтрального, такого загалом малоцікавого обличчя.
Ти помічаєш такі речі? Про них ніхто ніколи не пише: жінки - тому що ненавидять
старість, чоловіки - тому що не звертають на неї уваги, і, зрештою, всі вони - у зв'язку із
страхом перед шахматкою часу, де всі наші маршрути обмежено певною кількістю кроків,
котрих рідко і мало кому

читати