Завантажити

селі.
— Далеко від станції?
— Де там, зараз і станція.
— Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
— Як коли йду, а як треба, то й їду, — відказую спокійненько, — що то воно далі буде?
— А їздиш же ти одним конем чи парою?
— Як треба, то й трьома поїду.
— Возом, чи, може, чим іншим?
— Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, — одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
— Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
— Чому нема?
— А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.
— Та саме як на мене, — кажу. — А у вас, пане, яка, — чи велика?
— Як? — говорить.
— Та хата, — кажу, — у вас велика?
— А тобі яке діло до моєї хати? — вже сердиться панок.
— Та ви ж за мою питаєте, — відказую так собі плохенько. — А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
— Чорт зна що говориш! — одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
— Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
— Та, — кажу, — пане, покурити схотілося.
— Не можна тут курить! — говорить.
— Адже ж пани курять, — одказую, — от і у вас цигарка в руках.
— То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
— Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, — питаю, — тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
— Авжеж!
— А де ж це написано?
— Отам! — та й показує на табличку.
— Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
— Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
— Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: — Кондухтор!
кондухтор!
Та й побіг із вагона.
За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
— Не кури!
— А хіба ж не вільно?
— У первому класі не можна такого тютюну.
— А де це написано?
Тик-мик — і цей нічого не відкаже, тільки все:
— Не кури, бо я тебе виведу!
— Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.
— Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.
— Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:
— На, — каже, — кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!
— Ні, — одвітую, — у мене й свій є, — нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
— От буде станція, — я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! — каже кондухтор.
А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
— Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, — поживився, як пес макогоном , —
нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки
сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, — уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, — не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.
Ну й гаразд!
Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,-- знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, — вийду справді з вагона та надворі покурю — однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, — вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, — з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє... Треба й їх пожаліти, авжеж... А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, — коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
— Куди їдете? — питає.
— Та до Ч. — відказую.
— Діло там маєте?
— Атож! — кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
— Чи не

читати