Завантажити

зійде той засів по всій рідній землі! Стомилися, змучилися наші. Смага їх пече, а половці не лускають до річки Каяли. Довго билися, поки протислися туди: половина одсіч дає, половина воду п'є. Та тяжко тут і вдержатися коло річки, міцно їх притисли з усіх боків аж до берега половці. І багато вже вояків хоробрих трупом полягло. Та ще держаться наші; ще живий Ігор; як буйний тур літає ще Всеволод. Погаснув день. Темна ніч повила степи і зупинила бій. Стихло трохи в степу. Чигають половці на наших, а наші на Їх. Завтра свята неділя і завтра або навіки всі вони поляжуть, або, слави залучивши, у рідну країну ловернуться-Ох, невеселі думки опанували всіх. За тими думками не добачили як і ні ч минула. Та ще до світу не дали спокою їм половці; кинулись зненацька нанаштабор, і н;ідп ледве змогли від них одби-тися, І почалася баталія. Знову задзвеніли мечі, засвистіли стріли. Б'ються знову, та вже сили немає: не встояли чернігівці та й сипнули навтікача. Кинулись половці у середину до наших - замішалося, закругилося все. А Ігор князь одбився від своїх, далеко в половецькі лави врубався; коли озирнеться, аж іззаду таке лихо склалося. Кинувсь був він назад, та шкода вже: перепинили його половці, ціла зграя ухопилася за його - несила князеві Й поворухнутися. Стягли Його з коня, зв'язали, на погане невільницьке сідло посадили і везуть геть. І бачить Ігор - б'ється ще брат його, коханий Буй-Тур Всеволод, та вже й його облягли половці зо всіх боків. І почав Ігор благати в Бога смерти, щоб не бачити, як брат його загине. Та вхопили половці і Всеволода, і молодого Ігоревого сина, узяли й потягли в степ. А з війська - кого похапали, кого по степу розігнали, розпорошили. Ой розлучилися два брати на березі бистрої Каяли. Так закінчився цей бенкет кривавий. Не стало у вас, хоробрі вояки, кривавого вина: сватів понапували, а сами полягли за землю рідную у землі половецькій. Никне трава з жалощів, гнеться дерево з тяжкої туги до сирої землі. IV А в Путивлю-місті тим часом вірна Ігорева дружина, вродливая Ярославна, тужить-сумує по своєму чоловікові, не знаючи ще про його лихо. Щоранку виходить вона на міську стіну у Путивлі і дивиться в далекий степ, виглядаючи, чи не вернеться її коханий Ігор. Дивиться і вмивається дрібними сльозами; як тая сивая зозуля жалібно куючи-промовляючи: Над Дунаєм бистроводим Я зозулею полину
У степи-поля широкі, У ворожую країну.
Умочу в Каялу-річку Пишний свій рукав бобровий.
Там мій князь... На ранах в його Течії засохли з крови.
Там коханому моєму Рани втру я наболілі
І пекучі, і глибокі На його на дужім тілі.
І щодня, щодня рано-ранесенько плаче Ярославна у Путивлі на міській стіні, квилить-проквиляє: Нащо дуже вієш в полі, Вітре буйний мій - вітрило?
Нащо ти на князя-ладо Навіваєш ханські стріли?
Ти під хмарами літаєш, Вієш ти на степ і гори
І лелієш ти щоглисті Кораблі на синім морі.
Чи тобі ж сього ще мало, Що моє ти щастя й долю
Вкупі з тирсою розвіяв У степу по чистім полю?
І знов плаче Ярославна ранком-рано на путивльській стіні, плаче-виспівує: Дніпре дужий і могутній! Ти пробив кремінні гори
І крізь землю половецьку Впав в далеке синє море; Ти не раз носив на хвилях Човни рідні в ті країни!..
Я тепер тебе благаю, Дніпре дужий і єдиний,
Щоб, леліючи тихенько, Ти моє подружжя миле,
Князя Ігоря до мене Аж сюди приніс на хвилі.
Щоб забувши те розстання І забувши муки й горе,
Я не слала до коханця Сліз моїх на синє море.
І знов плаче Ярославна на путивльській стіні, плаче, виспівує: Ой ти, сонечко тресвітле! Світиш, тепле і ласкаве.
Ти прихильно і на добре І на зле, і на лукаве.
Чом же ти, тресвітле й дуже, Так гориш тепер пекуче
Й військо милого мойого Палиш люто й нестерпуче?
У степах безводних сохнуть Сагайдаки Їхні й луки
І з смаги усіх та з спеки Обгортають люті муки! Ох, сумує Ярославна, а того й не знає, що її милий уже в неволі і що не діждеться вона його скоро. Та не довго про се летіла звістка у рідну землю. Скоро взнала про се Ярославна, за слізьми світу не бачучи. Заплакали й усі жінки промовляючи: "Ой уже нам своїх коханих ні думкою не здумати, ні очима не побачити! Загинули вони в чужому степу, і чорні круки поклювали їх тіло біле, а вовки-сіроманці по балках по яругах кістки їх жвакуючи порозносили". Розлилась туга по всьому краю рідному.Сумує Київ. Чернігів тужить, стогне Новгород-Сі верський. А половці часу не гають: вже два загони половецькі у нашу землю вступили: хан Кончак у переяславській землі руйнує, а Гзак у путивльській плюндрує. Жінок і дівчат у бран беруть, отари наші в степ женуть, палять села й слободи. Аж до Путивля Гзак доступив і ледве не взято й Ярославну, дружину Ігореву, в неволю: мусила вона до Новгороду-Сіверського втікати. А Путивль половці увесь зруйнували й спалили. Невеселая година устала тоді в рідній землі. А не було б сього, якби князі вкупі й одностайно ставали на ворога, А то вони тільки й знали, що сварились та гризлись один з одним, з малої спірки велику сварку й незгоду

читати