Завантажити

перед твоїм приходом заліз у кадуб, щоб подивитись, чи
він кріпкий.
Почувши сеє, чоловік хтозна-як зрадів і сказав покупцеві, що привів був із собою:
- Іди собі з богом, чоловіче добрий: жінка, бач, за сім золотих стокмилася, а ти мені більше п'яти не хтів дати.
- Чи так, то й так, - погодився той і пішов. А Перонелла й каже чоловікові:
- Іди ж до нього нагору докінчити справу, раз ти вже
тут.
Джаннелло пильно прислухався до тої розмови, щоб знати, чого йому боятись і як із халепи викрутитись; почувши Перонеллині слова, він вискочив хутенько з кадуба і, ніби не помітивши, що чоловік вернувся, почав гукати:
- Де ти,господине?
На се чоловік, увіходячи, сказав:
- Я тут, чого тобі?
- А хто ти такий? - питає Джаннелло. - Я кличу ту жінку, що сторгував у неї кадуба.
- То все одно, - одказує муляр, - я її чоловік. Тоді Джаннелло й каже:
- Кадуб сей, здається мені, добрий, кріпкий, та ви, либонь, якесь лайно в ньому тримали; так воно до клепок поприсихало, що й пальцем не вколупнеш. Поки не вискоблите всередині як слід, я не візьму його.
- За сим ділом торг не стане, - обізвалась Перонелла, - чоловік зараз усе повичищає.
- Авжеж, - сказав чоловік.
Тоді поклав свій струмент, зняв із себе камізельку, велів засвітити свічку й подати скребок, уліз у кадуб і почав вишкрібати. Перонелла хотіла нібито подивитись, що він там робить, і встромилася головою й плечем в отвір кадуба, що був не дуже-то й широкий, приказуючи:
- Отут іще поскобли і отам-о! А глянь, ондечки ще трохи зосталось!
Стоїть вона отак над кадубом, увесь отвір затуливши, навчає чоловіка, а Джаннелло, що не встиг зігнати зранку оскоми з зубів, вирішив хоч як-небудь своє зробити, та й підскочив до неї, як негнузданий огир до гарячої кобили в парфійських степах; удовольнивши жагу свою молодечу, він одійшов од кадуба якраз у ту хвилю, коли чоловік доскоблив його. Перонелла витягла голову з отвору і розхилилась на весь зріст, а чоловік виліз із кадуба. [390]
- Ану, чоловіче добрий, - сказала господиня Джаннел-лові, - візьми тепер свічку та подивись, чи все гаразд, так, як ти хотів.
Заглянувши всередину, Джаннелло сказав, що все добре і він задоволений; оддавши чоловікові сім золотих, він велів однести кадуба до себе додому.


ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Брат Рінальдо спить із своєю кумою; чоловік застає його
в одній кімнаті з нею, а вона його запевняє, що той замовляв
глисти у свого хрещеника
Хоч Філострат говорив про парфійських коней досить туманне, догадливі дами вельми з того сміялись, намагаючись, правда, показати, що сміються з чогось іншого. Побачивши король, що його історія кінця добігла, велів заступити чергу Елізі; та з готовістю почала:
- Милії мої подруги, та замова проти мари, про яку оповідала Емілія, нагадала мені ще один випадок замовляння; може, він буде не такий цікавий, як тамтой, але я вам розкажу про нього, бо на кращий сьогодні не спромоглася.
То знайте ж, що в Сієні жив колись один гарний молодик із шановного роду, на ім'я Рінальдо; він сильне закохався в свою сусідку, дуже вродливу жінку, що була замужем за багатим чоловіком. Сподіваючись добитись од неї взаємності, як тільки матиме нагоду поговорити з нею безперешкодно, він вирішив, що найкраще для сього буде покуматися з нею (а вона ходила саме при надії); він заприязнився з її чоловіком, натякнув йому на те дуже делікатно, і той охоче запросив його хрестити дитину.
Ставши таким чином кумом мадонні Агнесі і діставши змогу вільніше говорити з нею, Рінальдо з'ясував їй словами те, про що вона вже давно догадалась із його поглядів; проте за першим разом він нічого од неї не домігся, хоч вислухала вона його не без задоволення.
Невдовзі той Рінальдо, хтозна яка була тому причина, пішов у ченці; чи мав він із того яку вигоду, чи ні, а так ченцем і зостався. Зразу після постригу він занедбав був трохи ту свою любов до куми та деякі інші світові марноти, але з часом знову до них повернувся, не покидаючи ряси: почав [391] справляти собі розкішні убори, чепурився та хизувався, складав і виспівував канцони, сонети та балади і ще всякі такі штуки витворяв.
Та що тут говорити про нашого брата Рінальда? Хіба він один такий, хіба не всі вони одним миром мазані? Який тепер світ настав - ганьба одна, та й годі! Ходять ті ченці, не соромлячись, пикаті, червоні, звиклі до пишноти у вбранні і в усьому іншому, схожі не на смирних голубів, а на задерикуватих півнів з гордо піднесеним гребенем і оддутим волом. Не кажу вже про те, що в келіях їхніх повно слоїків з різними мастями та помадами, коробочок із цукерками та всякими солодощами, склянок і пуделок з пахощами та есенціями, джбанів із мальвазією, грецькими та іншими виборними винами; сказав би, не келія чернеча, а бакалійна чи парфумерна крамниця. Ще й гірше од того: не стидаються ченці, як усі знають, що вони на гостець хворіють, ніби ніхто не тямить і не розуміє, що од постів, простої, невибагливої їжі та поміркованого життя люди бувають худі, сухорляві і переважно здорові, а як на що й хворіють, то вже не на гостець той поганий,

читати