Завантажити

нема, а в молоці – молока. А де ж воно візьметься, як в селах худоби нема?! А люди як і тримають, то лиш для себе… Як от Ганька…
Тому тепер, почувши всю правду про магазинні продукти, Ганька старається їх поменше купляти. Не хоче гроші на труту тринькати. Й іншим не радить. Обходиться харчами власного виробництва. Варить гарбузову кашу… Смакота! А Гася думає, що Ганька собі лакітків жаліє… Може й так, може, й шкодує, бо таки є в Ганьки, окрім їдла, на щось і путнє гроші тратити! Оце скоро школа почнеться, тоді двері в її хаті лиш – хрясь та лясь! То діти Марусині, то внуки братів біжать, просять:
– Дайте, тітко, дайте, бабо, на зошити, на книжки!..
І вона дає, бо треба.

За думками незчулася Ганька, як пролопотіла безлюдною вулицею. А це ж іще зовсім недавно їй би баби й молодиці проходу не дали: «Ганько, куди біжиш? Чого? За чим?! А що чула? А що бачила?»
А це – ти-ихо: одні вимерли, а хто живий – ще сплять… Сонце давно встало, а вони – сплять! Таке зараз життя в їхній Балабанів ці... Але Ганьці не хочеться в такий день веселий думати про сумне чи погане.
А от вже й базар!
– Ото вже гарний! Ото ж гарнющий! – хвалить Ганька вголос базар, хоч базар – як базар: у два ряди ятки з калошами, чунями, гумовими чобітьми, джемперами, куфайками, халатами, тапочками, ковдрами, напірниками, всіляким дріб’язком, потрібним для хазяйства, та реманентом: коси, серпи, лопати, навіть плуги й борони… Лиш нема кого запрягати – коней в селі нема. Як після війни чи мору… І з технікою сутужно: стару разом з колгоспом розікрали, а нової нема за що придбати… Тож таким, як вона, хоч самим в ті плуги запрягайся та ори свої розпайовані наділи. Щастя, що в неї племінники фермерують, що віддала землю в надійні руки, а головне – не чужі…
Третій ряд – прилавки з цукерками, пряниками, халвою, усім тим, що теж любить Ганька, але жаліє для себе… Бо ж як подумає собі, як оце вона, стара баба, буде напихатися тою хальвою, коли сестрині школярики, чи Миколині внуки, чи ті самі студенти Петрові в городі, може, десь жадні цукерочка-пряничка, то враз охота пропадає до лакіток. Але он ті, шоколадні, вона таки купить, бо ж та дрібнота знає, що баба Ганька пішла на базар, і притьмом прибіжить до хати, буде в очі й руки заглядати:
– Бабо Ганько, а що ви купили?! А покажіть! А мені? А мені?…
Авжеж, купить, байдуже, що Гафійка знов причепиться:
– Що ти їм купляєш! Що ти їх запихаєш тими конхветами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли, а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш! І що за характір?! Сама собі ворог!..
Гафійці легко говорити, бо в неї характер строгий і прижимистий. Скупенька Гася. А в Ганьки – інший, м’який і подільчивий. Любить Ганька все роздавати. І що з тим характером зробиш, коли з ним людина народжується і з ним помирає. І не зміниш, не переінакшиш…
А якось з тим своїм характером Ганька мало не опозорилась. Було це ще тоді, як у Києві почалася революція помаранчева. Зайшла тоді Ганька ввечері до брата Петра, а вони сидять обоє з Наталкою, телевізор дивляться. Отоді Ганька і побачила вперше Юлю, про яку до цього лиш чула: стоїть, бідненька, на сцені, на морозі тріскучому, в одних тухликах, у шубці благенькій, дзиґонить.
– Ой Боже, – зажурилася в голос Ганька, – і шо її заставляє, цю жіночку бідну, ото так мучитись?
– А шо – біда, – каже братова Наталка, яка розбирається в політиці, позаяк її Олежко на політика в Умані вчиться.
– Біда?! – дивом дивується Ганька. – А мені наче видає, шо таких високих людей і біда обходить…
– Ой Ганько, – з досадою каже братова Наталка, – ти – як дика людина! Та ж Кучма в неї все, що мала, забрав, ото в чому стоїть лишив.
– Але хіба те багатство варте того, щоб за нього життя класти? – ще більше дивується Ганька.
На що братова Наталка лиш зітхає, мовляв, дика ти людина, Ганько, та й вже! І Ганька не перечить, бо звідки їй бути свійською, коли три роки тому погас телевізор, а новий купити Ганьці жалко, бо ж Наталчиному Олежкові треба довчитися на того політика в Умані.
– А вони, брати твої-багачі, не можуть тобі якогось старого віддарувати, щоб ти трохи світа бачила? – лютує часом Гафійка на Ганьчиних братів. – У них же ж є того добра, от недавно Наталка похвалялася, що купили в Гайсині новий, якийсь плазовий, так гарно показує, що й ну! А старий наче на горіща викинули.
– А таки гарно показує! Гой же ж га-а-арно! – хвалить телевізор Ганька, а сама шукає очима, а де ж старий? Може, й справді, набратися нахабства та попросити, щоб дали подивитися хоч трохи світа, а то такі довгі зимою вечори, а ходити по хаптурах теж якось не вдобно…
З тими переживаннями Ганька й висунулась із братової хати у завірюху. Бр-р-р, який холод, до кісток мороз пробирає. І тут перед Ганькою несподівано із віхоли постала бідна Юля. Як жива. В тухликах, благенькій шубці, дзиґонить, бідна, зуб на зуб не попадає, і не розбереш, що ж вона, бідолашна, каже тим мільйонам, що на Майдані її

читати