Завантажити

ПОЕТ І ВЛАДА

Тим часом пану отаману Каправці снилася інша слава. Не ратна і не гетьманська. А та, що оминала його усе життя, сподвигаючи тим самим на бозна-які і невідомо навіщо подвиги, зокрема й бойові. Коротше, Шевченкова. Бо якби не обминала, то хіба сидів би він оце в дозорі в чині генерала-отамана на веранді чужої корчми серед ночі в глухому селі, замість того, щоб писати чергову баладу про омріяний Гвадалквівір – як ідеальну модель майбутньої квітучої Країни… Отож снилося пану Каправці, що сидить він у своєму кабінеті з кактусами на підвіконні і видом на столицю Київ, чи, може, й на якусь дрібнішу адмінодиницю, і, як і належиться поету, пише свої пророцтва, назвавши їх просто і натхненно: “І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм у Країні”… Але, Господи, чим? Гусячим пером! Перо ламається під його пристрасною твердою рукою, і він його струже, і далі пише… І чим більше він писав, тим драматичнішою здавалася йому власна доля його знакової у всіх параметрах постаті. Бо й справді: хто в цій Країні думав коли про талант? Ніхто! І поет їм – ніхто! Ще тих патлатих, що на вибори переважно по корчмах, чи то пак, духовних центрах їздять услід за претендентом на обранця та руют, наче, бігме, тут стайня, а нє – духовний центр, то тих ще мають. Сяк-так, але мають. А поета – ні-за-що! Не треба їм поета на їхнім небокраї! Бо якби треба, то давно б офірували стражденному поету комп’ютер, бодай беушний, бодай до Дня титульної мови... Та де?! Уся Європа обвішана, як сабаками, тими комп’ютерами вже двіста років, а ти, великомученику Каправко пиши гусячим пером, хоч вже й ті гуси від грипу давно поздихали! Тому й мова пропадає! Молодь, зіпсута післяпостмодернаторами, вже й матюки на рідній солов’їній забула, не по-нашому гне! А за кожне слово рідною мовою вимагає доларами. Дійшло до того, що без долара на рідній не матюкнеться, а тим часом відозва Ліги захисту титульної мови до президента “Захистимо рідну лайку” так і зосталась в усному проекті в голові пана академіка Твердопшицького, на якому, як він сам зізнається, весь тягар духовного відродження. Хоч – бреше, бо добра половина того тягара – на поетові-пророкові Каправці. Але – кому то треба! Там, угорі, за Небокраєм? Де їм до потреб народу і запитів інтелігенції!
Але що то за мудра річ той комп’ютер! Ото чудо: ні пам’яті тобі не треба, ні бібліотеки, ні книжок, хоч би вони, не дай Боже, усі повались і погоріли, на них і так одні витрати з бюджету! А тут: заглянеш на другу половину корчми до піарщиків, спитаєш: коли Велика Перманентна Революція почалася? Ще й рота не стулиш, як котрийсь, коли, звісно, не клепає на когось черговий піар, уже й каже: такого то року числа і місяця! То нащо, скажіть, бібліотека? І на що голови собі забивати школами та університетами? Чи отаманством?! Ще й при такім війську, най Бог боронить, щоб китайці не почули! Але все через тоті сподівання, що оцінять. Коли не комп’ютером, та хоч би готівкою! Або амуніцією чи провіантом! А то зима йде, військо множиться, силою обростає, в похід за небокрай проситься, а провіанту де хоч бери! І ніхто не винен, бо такі на наших рахманах чорноземних погодні умови, що через них лиш те росте, що не сієш і не садиш, як ті зарослі конопляні. А коли, скажіть, сіяти-садити, якщо жодного мирного дня на сівбу, лиш одні ратні – на відродження, а все тому, що така політична ситуація, що вибори за виборами, нескінченна борня і відродження...
І знову обсіли пана Каправку думи суперечливі, бо відродження відродженням, а цивілізації хочеться. І спати в ліжку, а не на мішках у корчмі, і води гарячої в хаті, а не чекати, коли крига скресне на ставках. І в якусь майяму з якоюсь туристкою махнути, хоч там тайфун за тайфуном, потоп за потопом, і одні авіакатастрофи. Ото сидиш, бувало, немитий-небритий у холодній корчмі, як у ямі, дивишся телевізор, жахаєшся, а... в майяму хочеться, аж пищиш, так хочеться і нема на те ради, і рідне відродження не гріє.
Та вже би охоту збив, у Косів чи в Сорочинці на ярмарок поїхавши, або в Балаклаву – просто так, чи у Бровари...Так там теж одні катастрофи і бої за землю! Страшно в дорогу вибиратися і з дороги вертатися додому, у свою адмінодиницю повітову, не лиш через тих китайців, що так і шастають бур’янами... А більше від того, що тебе там нічого доброго не чекає, крім квитанцій за комунальні послуги і повістки в суд за борги несплачені? От і сидиш маком серед рідного народу внизу, у Козацької Корчмі, і відроджуєшся душею вдалині від цивілізації, а розумом до нового витка рвешся в надії, що бодай цього разу приведе він не лиш до нового відродження, а нарешті й до цивілізації... Бо вся борня твоя священна не задля власного зиску, а ради рідних рахманів та дітей-сиріт, чиї голоси нема-нема та й розіллються над невидимими в опівнічному фіолеті конопляними джунглями недавно відродженим титульним сонґом “Посіяла конопельки”. І чекаєш, питаючи: – Де ж та слава-задрипанка?

читати