А было бы славно сменить униформу

На платье из голубой органзы

И засыпать вместе, не разжимая объятья,

Под звуки дождя и далёкой грозы…

«Мы никогда не умрём», Fleur

 

Коли ДАП* пав, вона зрозуміла, що все – найближчим часом чекати немає на кого. Тоді вона написала у себе на фейсбуці довгий допис про те,що здалась і готова переїхати – бажано до Києва, однак для цього їй потрібна робота, щоб забезпечити себе. Багато репостів. Пропозиція від знайомої пожити перший час у неї. Підтримка і навпаки – злий стьоб незнайомих недалеких людей. А через два дні: «Пакуй чемодани – приїзди», «Робота є».

Та ось не задалось – Україна ввела перепустки. Йти офіційною схемою – це:

А) висока ймовірність видати себе сепарам;

Б) висока вірогідність застрягнути тут надовго і видати себе сепарам.

Не варіант. До того ж, офіційна схема не була прописана як слід.

Схема втечі розроблялася ще дні три. Не нею. Їй просто подзвонили і сказали – «не переживай, ми своїх не кидаємо». А потім написали номер телефону потрібної людини. Вона подзвонила.

- Коли Ви готові їхати?

- Як тільки заберу трудову книгу, а для цього мені треба зрозуміти, як я можу виїхати.

- Та не переживайте Ви за ту трудову – відновите!

Е ні, вона чудово знала бюрократичну систему і не була готова відновлювати в Україні те, що вже більше року велось у Макіївці.

 

*Донецький аеропорт ім. С.С. Прокофьєва

У неділю їй подзвонили і оголосили схему: «Приїхати до Курахового, там зустрінуть хлопці і відвезуть на потяг до Красноармійську*».

- У мене ж немає перепустки.

- Покладеш 200 грн. до паспорту.

- Як?! Ми хіба за те воюємо, щоб за 200 грн. люди перетинали лінію розмежування?!

Її заспокоїли. Це було важко. Вона була розчарована…

- Якщо не пускатимуть, кажи, що їдеш на «Нову пошту» отримати ліки для мами. Там відділення якраз біля автовокзалу.

Більше, ніж схоже на правду. Її мама дійсно хворіла і скільки ще тих «Нових пошт» попереду, а зараз…

- Не пускатимуть – виходь, а назад – не їдь. Дзвони. Приїдуть десять націоналістів і скажуть, що їде націоналістка. Заберемо!

Вона подзвонила керівниці й оголосила, що звільняється наприкінці місяця (за п’ять днів).

- Ти що – знайшла роботу, де платять?!

- Так. Там ще і не стріляють! ­ дівчина чудово пам’ятала, що можна звільнитися день у день у вищого керівництва.

- Завтра – поговоримо!

І тільки після того вона оголосила про своє рішення близьким. Сказати, що вони були у шоці, ­ це нічого не сказати.

Звісно, завтра, післязавтра і до самого від’їзду тривала травля на роботі:

- Чому ти мене відразу не попередила?!

- Я відразу попередила.

(Попереджати вату заздалегідь, щоб здали сепарам? Вона ще при своєму розумі).

- Ти ж це давно планувала!

 

*тепер – Покровськ

 

- Ні.

(І скажіть, що це – не так).

- Мені тепер шукати когось на твоє місце! Де?!

Дійсно, дурних працювати в обстрілюваному районі без заробітної плати – немає.

- Їдь – пиши заяву, до директриси!

Директриса кудись відіслала секретарку, зачинила двері і спитала: «Аню, я правильно розумію, що Ви їдете до України?»

- Так.

- Я завжди вважала Вас розумною дівчиною. Їдьте! Звільнимо! У п’ятницю приходьте за трудовою. А мені їхати нікуди…

Хотілося плакати. Людям нікуди їхати! Не всі у сорочці народилися – мати таких друзів.

На роботі продовжувалося:

- Де ти будеш працювати?!

- У громадській організації.

- Ха! Це ми – бюджетна установа, у нас – стала заробітна плата, а то – громадська організація! Куди ти їдеш?! І скільки тобі будуть платити?!

- Не знаю.

(Вона правда не знала).

- А де ти будеш жити?

- У подруги.

- Ти що – все життя мріяла жити у подруги і працювати у громадській організації?!

- Ні, я завжди мріяла працювати без заробітної плати і їздити на роботу під обстрілами!

- Завтра підеш підписувати обхідний лист!

Обхідний лист. Сцена 1. Бухгалтерія.

- А чого звільняєтеся?

- Знайшла іншу роботу.

- Там що – платять?!

- Так.

- А Ви думаєте, мені тут приємно працювати без заробітної плати?! Я ж – працюю!

У таких людей хочеться спитати, хто їм лікар.

Обхідний лист. Сцена 2. Юнацька бібліотека.

- А чого ти підписувала обхідний лист у бухгалтерії?! Ти ж не відповідаєш за матеріальні цінності!

Оце маємо…

У п’ятницю забирала трудову: «Ми Вам все українською написали, щоб у Вас в Україні проблем не було».

У суботу – чистка ноутбуку і приховування документів. Куди б це сховати того чудернацького листа до всіх спецслужб і блок-постів із проханням сприяти виїзду патріотки України?

Збір заплічника, щоб все влізло і при цьому його ще можна було нести.

Екадаші* і перше святкування Дня Народження племінниці. Екадаші.

«А завтра, поки не перетну лінію розмежування, буду поститись і молитися Ганеші».

Подруга написала на фейсбуці: «Мені здається, це – для тебе».

Прадош-врат. Піст на двадаші* на честь Господа Шіви. Коли ми робимо крок назустріч Шіви, він робить десять кроків назустріч нам. Цей піст сприяє у подорожах…

Ом нама Шивайя!

Вчасно!

На ранок вона обійняла маму.

Будинок тричі здригнувся від вибухів.

Жінки перелякано подивились одна на одну – чи ще побачаться?

Ще раз міцно обійнялись і молодша закинула заплічника за плечі.

На автовокзалі взяла квиток до Курахового.

 

*Екадаші – одинадцятий день Місяця, піст на зернобобові; двадаші – дванадцятий день Місяця

- А у Вас перепустка є?

- Немає.

- Ой, дівчино, не факт, що Ви доїдете!

- Не факт. Давайте квитка.

Ось так спокійно. Тоді як перед нею десь з півгодини лаялися з якимось дідусем.

Перший сепарський блок-пост відразу біля автовокзалу. Зазирнули до маршрутівки і пропустили.

Другий сепарський блок-пост – на виїзді з міста. Пропустили.

Третій сепарський блок-пост – на трасі. Пропустили.

І майже відразу – наші. Сюрреалізм. Йшов дрібний дощ. Пропустили. Не на трасі ж людей висаджувати.

Поворот на Мар`їнку. Блок-пост. Віддзвонитися треба буде з Мар`їнки. Ні, водій повертає в інший бік. Коли дзвонити?

На наступному блок-посту у всіх перевіряють документи. Когось пропускають «на перший раз». Їй повертають паспорта і нічого не питають. Гроші на місці.

А ось і Курахове! Дуже швидко від блок-посту. Лишається лише подзвонити і урочисто оголосити: «Я у Кураховому! І що мені робити?..»

- Хлопці зможуть приїхати лише за дві години. Стійте десь біля «Нової пошти».

Дві години під дощем… Вона зайшла на територію складу і стала під навісом.

З кафе вийшов боєць: «Чого Ви тут стоїте? Заходьте! Ми домовилися!»

У кафе лише господарка, двоє бійців і вона.

Хлопці пішли і побажали їй гарної дороги.

І ось – дзвінок: «Виходьте до «Нової пошти»! За Вами приїхали!»

Вона вийшла і побачила лише броньований джип. Однак посмішки водія і штурмана говорили про те, що їй таки сюди.

Поїхали на Красноармійськ. Побачивши вказівник на Донецьк, вона посміхнулася: «Сорок два кілометри! Град не долетить!»

- До чого ми дожили?! Вже жінки і діти знають все про військову техніку!..

- А де Ви у Києві живете?

- Ще ніде…

- Це як?

- Я туди тільки їду.

- А самі звідки?

- З Макіївки.

- То Ви – місцева?!

- Так.

- Просто я сам – з Білої Церкви, думав – сусіди.

Приїхали на вокзал. Хлопці не стали йти до каси, щоб не лякати людей – Правий сектор, як-ніяк.

- Найближчий до Києва, будь ласка.

- Інтер-сіті, четверта ранку!

- А інших…

- А інших – немає, це – Красноармійськ, а не Костянтинівка!

- Давайте.

- Взяли?

- Так, четверта ранку.

- Ого…

- Та я тут посиджу!

- Ні – поїхали до нас!

Щоб ви розуміли, база Правого сектору – це якийсь давно закинутий гуртожиток між Красноармійськом і Кураховим. Багато хлопців. Власне, всі – хлопці.

Вийшов старший: «Це – хто?!»

Йому щось пояснили – хто, від кого, куди…

- І куди її?

- Так… хтось там… поїхав додому…

- А, так.

- До третьої ранку.

Її провели до кімнати. Маленька кімнатка. Ліжко. Настінна лампочка. Тумбочка. Зате дві шафи.

- Дякую! То о третій ранку?

- Так. Прокинетеся?

- Так. А де тут туалет?

- Ой, це на станцію треба йти – на вулиці ліворуч. Тут каналізації немає.

Віддзвонилася мамі: «Тато не вірив, що ти виїдеш – кордон* закритий» (він ще тиждень не вірив), потім – майбутньому керівнику: «Завтра приїду, післязавтра – на роботу».

- Може, відіспися спочатку.

- Завтра відісплюся.

Молилася.

Не дивлячись на те, що тримала сухий піст, зрозуміла, що треба пройтися до станції.

У коридорі високий лисий хлопець у тільняшці спитав: «Ви куди?!»

- До туалету…

- Так а чого – на вулицю?

- Хлопці сказали – на станції…

- Тьху! Йдете прямо – там побачите кімнату, у ній праворуч – туалет. На дверях написано: «Не влезай, Резус убьёт!». Там пляшки з водою, потім змиєте. А якщо хтось щось скаже, не бійтеся, Резус – це я.

Потім двічі кликали вечеряти. Вона відмовлялася. Піст.

Молилася.

Лягла спати під теплу пухову ковдру під звуки дощу…

Зранку хлопці відвезли її на вокзал, давши у дорогу яблука і цукерки: «Нам всі дають. А чого?! Це ж все вам мають давати!».

Яблука від Правого сектору у Києві доїдали ще з місяць.

 

*Лінія розмежування

читати